Статті

Головна Проза Поезія

МИКОЛА ГОГОЛЬ – УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТ

(Відповідь Віталія Микульського Богдану Мельнику з Торонто та доктору філософії Євгену Сверстюку)

В газеті “Літературна Україна” від 3 червня 2004 року, № 21 надруковано мою статтю “Український Гоголь” і, як писав Євген Сверстюк “редакція має вже відгуків повен кошик...” Проте ця стаття дуже не сподобалася Богдансві Мельнику з Торонто, який у своїх опусах написав: “Ніколай Гоголь був вислужником катів українського народу, москалів... свого народу відцурався... підхліблювався московським україножерам... виклади історії на місцевому університеті закінчилися фіяском, бо він своїм дивачним виглядом і шпигастим носом був об’єктом насміхів для студентів.” Цей бруд, який вилив на геніального письменника “українець” з Торонто свідчить про його злюще нутро. Хто ж так образив пана Мельника, який живе за океаном і вболіває за Україну. “Переляканий “генетичний” українець” (слова Богдана Мельника) утік за океан і звідти вчить український народ, як йому мислити і оцінювати Миколу Гоголя, ніби він свого розуму не має. Це ж треба накопичити в собі стільки ненависті, злості, бруду, щоб виплескувати їх на шпальтах шановної газети.

Євген Олександрович Сверстюк – есеїст, літературознавець, поет, доктор філософії, лауреат Шевченківської премії, представник шестидесятників – учасників національного руху опору, організатор самвидаву, відбув 12-річне ув’язнення, президент українського ПЕН-клубу, підписавшись під своїм відгуком “Кожному своє” (“ЛУ”, 19.08.2004, № 32) – “ваш передплатник” (і чому б це йому ховатися за таким псевдонімом?) зауважив, що “найпоганіші речі пишуть маленькі про великих просто через те, що аж до голови їх погляд не сягає”. Я думаю, що йому не завадило б повчитися в “куточку двійочника”. Доктору філософії треба було писати більш доказово і не так примітивно. Так і тхне від його відгуку “куточком заздрості”, “самохвальством і самоповторенням”, “патріотичним плачем”. Око пана Сверстюка не “сягнуло вище кишені” Миколи Гоголя. “Смак в стилі римської демократії – кожному своє –якраз задовольняє “передплатника” “ЛУ”.

Я пропоную Богданові Мельнику і Євгенові Сверстюку прочитати розвідки львівських авторів Романа Горака та Назара Горбача в журналі “Дзвін” (липень 2004, № 7). Роман Горак у статті “Так ніколи і ненаписана стаття...” (Іван Франко про Миколу Гоголя) подає думки “Каменяра” про Миколу Гоголя, про його творчість, що він переклав на українську мову “Мертві душі”, популяризував його творчість в Галичині, “цінував Миколу Гоголя як одного з найбільших письменників, розумів його великий вклад у російську, а відповідно в українську, як і в будь-яку іншу літературу кожного великого й талановитого письменника. Цінував його художню майстерність, роль у закріпленні критичного реалізму, – і все ж у глибині душі вирізнив у нього такі твори, які корисні українцеві для усвідомлення своєї національної сутності, що яскраво вилилось у листі до Олени Пчілки. Не назвав це, як називали інші, ні зрадою, ні роздвоєнням душі, за рахунок чого можна все прощати і списувати створене письменником, як про це говорив Сергій Єфремов. Іван Франко не тільки відчував, а й знав, що міг означати талант Гоголя для утвердження в Російській імперії української літератури і мови, яку просто заборонили і перекреслили валуєвськими та емськими циркулярами та заборонами, як такої, котрої “не было, нет и быть не может”.

Назар Горбач в статті “Нереалізована мрія” (“Із ще неопублікованої книжки “Микола Гоголь і духовна драма генія”) пише, шо Гоголь усе життя рвався на Україну, боготворив її. Ось як сам Гоголь пише про Петербург і Україну. “Таємничий, незбагненний 1834! Де означу я тебе великими працями? Чи серед цієї купи накиданих один на одного будинків (у Петербурзі), гуркітливих вулиць, киплячої меркантильності, – цієї потворної купи мод, парадів, диких північних ночей, блиску і низької безбарвності? Чи в моєму прекрасному, древньому, обітованому Києві, увінчованому багатоплідними садами, оперезаному моїм південним прекрасним, чудесним небом, п’янкими ночами, де гора обсипана чагарниками, із своїми ніби гармонійними кручами, і, такий, що підмиває її мій чистий і швидкий, мій Дніпро”... Микола Гоголь не “був об’єктом насміхів для студентів”, як трактує Богдан Мельник, а, за словами пана Назара Горбача, “Микола Гоголь мав величезний авторитет і популярність серед молоді обох столиць – Петербурга і Москви – і особливо студентської. Студенти залюбки користувалися мовою, висловами. Зворотами з його “Вечорів”. Вже тільки тому він не міг стати “посміховиськом для студентів”.

Ще точніше і аргументовано про патріотичність Гоголя пише Дмитро Бровар у статті “Пророцтво Гоголя” (“ЛУ”, № 40, 14. 10. 2004): “Микола Гоголь був великим патріотом України, що не хто інший, а саме він першим в українській історіографії у віці 25 років вів мову про державну незалежність України?” Ще краще сказав про це кандидат філологічних наук, ст. Співробітник Інституту історії України Національної Академії Наук, член НСПУ Ярослав Дзиґа в статті “Заповіт Миколи Гоголя: “Відокремитись і проголосити незалежність”.

Тож читайте ці твори, добродії Богдан Мельник з Торонто і доктор філософії Євген Сверстюк.

Віталій Микульський,
Голова Української Асоціації
Письменників Західного регіону.
24 жовтня 2004 року

УКРАЇНСЬКА МОВА – ДЕРЖАВНА МОВА

Іван Огієнко писав: “Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості.

Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організовування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові – наша стара й нова культура, ознака нашого визнання.

Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вияв вашої психіки, це найперший охоронець нашого психічного я…

І поки живе мова, житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…”

Окупанти всіх мастей перш за все прагнули знищити мову – генетичний код нації. Так Петро І видав указ у 1720 році, який забороняв друкувати книги українською мовою.

Наступним циркуляром російських можновладців про заборону української мови був Валуєвський (1863), а за ним Ємський указ (1876), в якому зазначено:“...Сами малороссияне основательно доказывают, что никакого малорусского языка не было и быть не может и что наречие, употребляемое простолюдинами, есть тот самый русский язык, только испорченный влиянием на него Польши…» До 1905 року українську мову практично було вилучено з науки і громадського обігу. Вся українська інтелігенція, за винятком десяти родин, спілкувалася російською мовою. У кращому стані була тоді Галичина.

За часів УНР і гетьманату Скоропадського українська мова отримала статус державної мови, але з приходом більшовиків українські інституції – від шкіл до кооперації були розгромлені. Відомі випадки, коли муравйовські війська під час захоплення Києва розстрілювали людей тільки вживання ними української мови. Вже пізніше В.І. Ленін написав резолюцію (листопад 1919), яку затвердив ЦК РКП. В ній йшлося про те, всі члени партії всіляко повинні сприяти боротися з перешкодами до вільного розвитку української мови і культури. Ця резолюція сприяла утвердженню більшовицької влади на Україні.

Багато зробив для відродження української мови нарком освіти Микола Скрипник. Після його самогубства А. Хвиля і Н. Каганович запровадили нову редакцію правопису української мови: було внесено 126 поправок. З часом функціонування української мови звужувалось. Ось цифри: питома вага дітей, які навчались українською мовою в 1960-1961 роках становила 68,7 %, в 1976-1977 – 57,8 %, а в 1988-1989 – 47,4 %.

У 1989 році депутати Верховної Ради України майже одноголосно ухвалили Закон про мови. Внесли поправку до Конституції. Вона проголошувала, що українська мова – єдина державна мова в республіці.

24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою. Певні зрушення на краще сталися, але не на тому рівні, що треба.

Трагічна ситуація є і в книговидавничій сфері. На душу населення українською мовою тепер виходить 0,36 книжки. Зросла кількість громадян, які розмовляють російською мовою, особливо на сході і півдні України. Президент та парламент належно не відстоюють українську мову.

Закон про мову потребує доробки. Повинні бути вироблені механізми захисту української мови на державному рівні. Від цього залежить наше майбутнє.

Українська нація повинна формуватися на основі цінностей корінної української нації, української мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності.

Українською мовою мусять говорити всі 100 відсотків населення України, вона має стати в ряд з такими мовами, як англійська, французька, німецька, російська. Вчити її треба з дитячих ясел.

Євген Тимченко

РІДНА МОВО !

Лиш в житті прийшла ти
в хвилину вечорову
до батьківської хати –
в часи важкі, суворі.

Ти щебетливим птахом
в наш дім святий влетіла, –
іду з тобою шляхом:
в нас спільні кров і тіло.

У миті мрій священних
в душі гориш крицево, –
о краю мій стражденний,
моє родинне древо.

Ти сонця промінь ясний,
пелюсточка бузкова,
ніколи не погаснеш,
моя ти рідна мово.

ГАРТОВАНІ БРОНЕЮ

Книга “Гартовані бронею” авторами якої є Анатолій Муратов і Аркадій Фільов (Львів, Добра справа, 2004, формат 70х100/32. Друк офсетний. Папір крейдяний. Гарнітура “Таймс”. Наклад 1200 прим.) присвячується 60-ій річниці Львівського ремонтно-механічного заводу.

В ній нариси, спогади, факти, архівні документи, світлини, поетичні твори з минулого і сучасного життя працівників цього підприємства. Поліграфія на високому рівні. Обкладинка (Н.Р.Лемчак), світлини (О.І.Змія), художнє оформлення (О.Т.Лукашов) в кольорі вражають досконалістю, майстерністю виконання .

Нариси, спогади змушують заглиблюватися читача в зміст написаного, викликають асоціації проходження служби колишніх військових – такої близької, рідної – і він сам вже живе, працює поруч з героями книги, вирішує проблеми, як минулі, так і нинішні. Книга – цікава і захоплююча. Сучасна молодь і наступні покоління довідаються, як важко працювали їхні батьки, діди, прадіди, щоб досягти гарного майбутнього. Вони не винні в тому, що сучасне життя для багатьох людей стало боротьбою за виживання, що на кожному кроці – лицемірство, облуда і фальсифікація.

Праця, розум, наснага, які десятиліттями утверджувались на підприємстві, – живі і сьогодні. Люди, витримавши удари долі, запровадили нові економічні технології.

Львівський ремонтно-механічний завод – дуже складний механізм. Здолавши важкий шлях пошуків, перемог і здобутків завод сьогодні робить вагомий внесок в обороноздатність незалежної України. Трударі підприємства – люди високого інтелекту і мають золоті руки, дбають про закони справедливості і правди. Дисципліна, знання, талант, уміння, підтримка один одного, доброзичливість, дотримання моральних принципів, оптимізм, любов, віра і надія – основні риси працівників підприємства. Про це чітко, глибоко переконують читача Анатолій Муратов і Аркадій Фільов. Перший – в нарисах, другий – в поезії “Духовні крила заводського колективу”(вірші Аркадія Фільова з російської мови на українську переклав студент Львівського державного національного університету ім. І. Франка Андрій Гарун; їх подано поряд з оригіналом) про конкретних людей – їх вклад у становлення, розвиток заводу, про самовіддану працю, здобутки, про їхнє життя...

В першому вірші “Духовних крил” Аркадія Фільова “Пролог” читаємо:

Поэзия и летопись по духу
Неоднозначны, как, отец и мать,
Но в сердце каждом, как в дому разруху,
Способны век согласьем унимать.

Река чернил несет грехи по свету,
А доблести вода уносит в Лету;
Молю, о помоги мне, Боже правый,
Собрать пушинки чести в Крылья Славы!

Глибокі думки! Цей вірш – коротка рецензія на книгу. Тут і літопис (хронологічний послідовний запис подій) – історія заводу, написана Анатолієм Муратовим і вірші про “доблесть и честь” заводчан – Аркадієм Фільовим, а головне, якщо тепер в нашому “сердце, и в дому розруха”, то з часом ми “способны век согласьем унимать”. Це вже віра і надія в краще майбутнє українського народу. Дев’яносто портретів поетом зібрані в у двохрядкових строфах катренами “Крила Слави”. Всі строфи викінчені в смисловому відношенні. Це свідчить про те, що автор добре обізнаний з теорією віршування. Рима його витончена, ритміка впорядкована, лексика багата. Вірші швидко запам’ятовуються. Більшість з них написані ямбом, хореєм, правда трапляються й інші розміри.

Твір “Духовні крила заводського колективу” – це своєрідна поема, створена на основі фактів життя і влучної характеристики трударів заводу – від командира частини, керівників цехів, служб, відділів, інженерів, технологів до робітників. Вони всі кують “доблесть і честь” заводу. Аркадій Фільов зосереджує увагу читача на конкретних індивідуальних якостях кожного працівника заводу. Так про командира частини полковника Миколу Лабзіна він говорить, що той “заслужив ще за життя вінця”. Про роль його як грамотного думаючого керівника:

Твердил Гомер, отвергнувший химеры, –
Безмерно в мире только чувство меры.
В том Николай Лабзин пример даёт –
Нам узд не ослабляет и не рвёт.
Ветров попутных нет у корабля,
Когда он без ветрила и руля.
А наш корабль идет сквозь все шторма
По компасу Лабзинского ума.

Кількома рядками виділяє поет головні риси характеру своїх героїв. Головний інженер заводу Олександр Мірошников:

“Воспитывает – путь, ведущий в лад.
Стезя в безладие – творит разврат”. –
Так мнит Мирошников – мудрец и спец
Брони и человеческих сердец.

Как Эдисон он ладно инженерит
И ближним открывает к свету двери.
Растут – Левши…

Коротко і ясно. Оспівує автор і середню керівну ланку заводу. Про заступника начальника цеху №5 Ярослава Дацишина Аркадій Фільов пише:

Друг тот,Кто призывает нас мечтать
И, чтоб, свершив мечту,
Левшою стать.
Дацышин Ярослав
Со всех сторон
Постиг свой цех,
Что люб как саксофон.

Галина Ласаєва начальник ВОПіЗ – “...исток добра”, Надія Чишинська інспектор ВК “…Как весна,// вниманьем к людям //Вся озарена”. Про Нікольську Ірину завідуючу медпунктом:

Перегорели
Ненавистью мы,
Пора любовью
Врачевать умы.
Таким девизом
Лучше аспирина
Спасает нас
Никольская Ирина.

Не обминув Аркадій Фільов і рядових робітників заводу – слюсарів, токарів, водіїв, столярів, інших. Ось про одного з них:

Бучко Владимир,
Золотые руки,
Деталь любую
Выточит без муки,
И семеро его
Учеников
Сумеют блохам
Наковать подков.

Книга “Гартовані бронею” читається за одним подихом: її першоджерело – факти про реальних людей. Вони не монументи, не мумії, а живі творці. Кожний з них – особистість зі своїм внутрішнім світом.

Аркадій Фільов – майстер поетичного слова. Його ступінь майстерності визначається довірою читача до його творів.

Віталій Микульський

Голова Української Асоціації письменників Західного регіону.

УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ ПИСЬМЕННИКІВ

ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ

11 листопада в Львівській організації Національної Спілки письменників України відбулася презентація книги членів Української Асоціації письменників “Літературні портрети”, в якій змальовано життя і творчі здобутки літераторів. З доповіддю про творчу діяльність письменників асоціації виступив Голова Української Асоціації письменників Західного регіону Віталій Микульський. Позитивно відгукнулись про книгу письменники – Роман Качурівський, Євгенія Божик, Микола Петренко, Іван Гущак, Аркадій Фільов. Марія Вакалюк-Дорошенко в своєму виступі наголосила, що за останній період художній рівень письменників значно зріс, а також додала, що Віталій Микульський за літературну, громадську і військово-патріотичну діяльність нагороджений Грамотою Верховної Ради України та медаллю, а Президент Української Асоціації письменників, член Президії НСПУ Володимир Югов орденом “За заслуги” 3-го ступеня.

БОЙОВА КОГОРТА ПИСЬМЕННИКІВ

Українська Асоціація письменників (УАП) художньо-соціальної літератури заснована в перші роки незалежності України. Тоді ж почало діяти Львівське відділення УАП (у 2002 році воно дістало статус Української Асоціації письменників Західного регіону (УАП ЗР), куди ввійшли західні області України – Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька. (Ввійшов до неї й Чикагський філіал Сполучених Штатів Америки). В УАП ЗР тепер є понад сімдесят прозаїків, поетів, композиторів. У ній діють такі організації, як Військово-патріотичний клуб творчих зустрічей “Голос”, видавництво “Плай”, А також самодіяльні гурти артистів, співаків, музикантів (“Сяйво”, “Червона Калина”, “Ще не вечір”).

Правління асоціації раз на місяць (в останню неділю) організовує творчі зустрічі з відомими вченими, письменниками, артистами Львова, виїзди в трудові колективи, військові частини, установи й організації. Ведеться робота, яка сприяє підвищенню професійності письменників.

Дана книга – це перша збірка творчих портретів членів УАП. У ній – нариси про поетів, прозаїків, композиторів, артистів. Серед них – учасники Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945). У їхній пам’яті збереглися страхіття цієї війни, доленосні події в житті України.

В “Літературних портретах” вміщено розповідь Володимира Трохимовича Югова “Про себе і час”. Він – Президент УАП, член Президії Національної Спілки письменників України (НСПУ), відомий російський письменник, автор романів “Два дня в долгом веке”, “Дочь”, “Ушедшие в сорок пятом”, “Человек в круге”, “Пять дней игр”, “Арабатская стрелка”, “Смиренная кончина”, “Поездка в Шиофок”, “Трагедия полковника Шугова”, “Ночь перед вечностью”, збірок нарисів, оповідань, есе, лауреат премії імені Володимира Короленка.

Степан Куц у юні роки воював на фронтах Фінської і Великої Вітчизняної війн. У післявоєнні роки полковник Куц командував першим в радянській армії полком крилатих ракет. Коли пішов у запас, оволодів професією журналіста, став письменником. Він лауреат республіканської літературної премії “Гілка золотого каштана”.

Трохим Прошак на фронті був старшим інструктором по пресі військового з’єднання. Він, полковник у відставці, написав кілька прозових творів, поетичну збірку.

Михайло Вербинський був редактором фронтової дивізійної газети. У післявоєнні роки працював у центральній військовій пресі. Він (полковник у відставці) став автором багатьох книг на військову тему. Пише і поетичні твори.

Марія Вакалюк-Дорошенко, хоч під час війни була малолітньою, але боляче сприймала жорстокий режим фашистських окупантів у своєму рідному селі на Вінниччині. Все це відклалося у її серці, і вже в зрілі роки вона написала про це у своїх повістях – “Моноліт”, “Бар’єр” та Порив”. Ці твори були високо оцінені в українській пресі. Пізніше виходили в світ її поетичні твори. Вони одержали позитивні відгуки науковців, відомих письменників, літературознавців. Вона член НСПУ, член УАП, головний редактор видавництва “Плай”. У 2001 році нагороджена республіканською літературною премією “Гілка золотого каштана” за плідну творчу працю на ниві української літератури.

Серед молодшого покоління літераторів є і автор цих рядків “передмови” – Віталій Микульський. Понад чверть століття я служив у Радянській армії (завершив службу в званні полковника) – в різних місцях колишнього СРСР. Впродовж кількох років видав шість поетичних і три прозових книги. У них вірші, поеми, нариси, оповідання про чорнобильську трагедію, про життя солдатів, прапорщиків, офіцерів, генералів, серед них – дві повісті – “Спогади про батька” та “Командир полку”. За книгу “Сектор № 3. Офіцери” був нагороджений республіканською літературною премією “Гілка золотого каштана”.

У поетичних і прозових творах сучасної української письменниці, Заслуженої артистки України Ольги Євгенівни Журавльової – тривога за долю наших людей, за рідну землю. В них – віра в краще майбутнє. Чимало поетичних рядків присвячено інтимній ліриці, зв’язкам поколінь.

Левко Різник – голова Львівської організації Національної Спілки письменників України. Основна тематика його творів – доля українців у місті і в селі, на заробітках за кордоном, вибір життєвих доріг, сім’я і сімейні стосунки. В оповіданнях, повістях, романах – гострота сюжетів, глибока образність, барвиста мова. Він лауреат республіканських літературних премій імені Андрія Головка та Олеся Гончара.

Лідія Шевело (Худаш) багато часу віддала науковій праці, була викладачем у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Вона – кандидат педагогічних наук, видала велику кількість наукових праць. Водночас писала вірші – вийшли в світ – дванадцять поетичних збірок. Вони відзначаються глибоким змістом. Багато її поезій покладено на музику. Вона – лауреат республіканської літературної премії “Гілка золотого каштана”.

Складним був шлях Павла Федюка – члена НСПУ і УАП. Але він досягнув успіхів у літературній творчості. Написані ним новели, повісті зайняли чільне місце в українській прозі. Одна з його книг відзначена республіканською літературною премією “Благовіст”.

Лідія Йолтуховська-Скоропис привертає увагу читачів своїми високохудожніми етюдами, казками для дітей, які друкуються в газетах та журналах України, звучать по радіо, телебаченню. Вона проявила себе як талановита поетеса.

У поетичних творах Семена Брухаля – тривога за наше сьогодення, краса смерекових Карпат, трагізм повстанської долі. З добротою, теплом і щиро пише він про терновий шлях України до волі, про вразливу душу і красу української жінки.

Омелян Комарницький – поет з Радехова Львівської області. Тематика його поезій – різнобарвна. В них – біль через негаразди в нашому житті, любов рідної землі, до дружини, дітей, онуків.

У віршах Василя Юрчука – віра в світле майбуття українського нації, вболівання за долю рідного народу, тривога за завтрашній день людства. Чільне місце посідають проблеми національно-.культурного та політичного життя української держави.

Маргарита Горбик – викладач Львівського державного професійно-технічного ліцею. В спогадах про життя рідних і дорогих її серцю людей – батьків, сина, онука, сестри – глибоко аналізує життя українського народу, який не зі своєї волі у всі часи потрапляв у важкі умови, що їх йому створювали як свої “проводирі”, так і закордонні завойовники, котрі все робили для того, щоб знищити Україну, як державу, не дати їй розвиватися так, як вона могла б це зробити, коли б сама була господарем своєї землі.

Маргарита Горбик висловлює також думки про перебудовний період і про сьогодення. Вона наголошує на факторах, що впливають на формування людини з великої літери.

Ангеліна Оборіна видала чотири збірки віршів для дітей (“Голубий сон”, “Веселий промінь”, “Зайчик в’яже рукавички”, “Сонце в безкозирці”) і чотири для дорослих (“Сповідь звичайної жінки”, “Рожева мальва”, “Во ім’я отця і сина і святого Духа”, “Подих часу”). Своїми творами для дітей авторка допомагає малятам розкрити таємниці навколишнього життя, світу. В поезіях для дорослих – переплетіння думок і почуттів, настрою і переживань, дружби і кохання.

Захоплюють поетичні твори Андрія Авер’янова. Син фронтовика, він тривалий час працював на заводі. Робітнича тематика домінує в його поезії.

Композитори – Галина Мартиненко, Віра Євтушек, – поклали на музику чимало віршів, які належать поетам – членам УАП. І вони стали піснями. Серед цих поетів – Микола Нагірний зі Стрия. Його вірші ввійшли до багатьох пісенних збірок.

Василь Кобилюх – науковець і поет. Він довів своїми дослідженнями: найдавнішою українською мовою є санскрит, який подає вичерпну інформацію про українську лексику – наші предки дали назви багатьом астральним знакам настільки вдалі, образні, з філософським підтекстом, що вчені світу й нині користуються ними.

Головні теми поезій Марії Перебийніс – милосердя фронтових медичних працівників у роки Великої Вітчизняної війни. Чимало віршів поетеса присвятила місту Львову, рідним і друзям.

Поезія Тараса Трунка різноманітна за тематикою і настроєністю. Експериментуючи формою він порушує проблеми сенсу буття, місця людини у житті, по-своєму ставиться до кохання, вірності, дружби.

У творах Юрія Павельчука (Синевіра) домінує тема любові до рідної землі, до батьків, до коханої.

Чимало пісень, які нині лунають у клубах, палацах культури, на хліборобських полях і карпатських полонинах, – це творчість поетів і композиторів – членів Української Асоціації письменників Західного регіону..

Члени УАП одностайно підтримують незалежність України як держави. Вони знають, що тільки добірним зерном треба засівати літературну ниву.

Творче зростання – запорука успіху в роботі літератора. Про це пише в цій збірці засновник Української Асоціації письменників Володимира Трохимович Югов. Не легкою дорогою, а з допомогою кропіткої, настирливої праці він йшов до поставленої мети – бути майстром слова. Цінні поради дає маститий митець молодим авторам. Ці поради стануть у пригоді кожному, хто взявся за перо.

Українська Асоціація письменників Західного регіону – одна з найбільших на Україні. Відзначається вона і своєю роботою, а головне – тим, що її члени – творці книг, не зважаючи на складні умови, видають потрібні людям твори.

Про діяльність асоціації пишуть у журналах і газетах, про неї говорить радіо і телебачення, а в інтернеті на сайті “Книжкового Кур’єра” в рубриці “Все про видання книг в Україні” появилась стаття “У письменників пера не затупилися”.

Бажаю творчих успіхів членам Української Асоціації письменників – бойовій когорті літераторів молодої держави України.

Віталій Микульський, Голова Української Асоціації письменників Західного регіону.

10.11. 2004

СПАЛАХ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА

Ніна Іванівна Романяк народилася 12 червня 1943 року в містечку Сніжне Донецької області в родині шахтаря Івана Пильова. Двоє її братиків померло від голоду в післявоєнні роки, а п’ятеро інших дітей (двоє братів і троє сестер) росли разом з нею.

Спочатку Ніна Пильова вчилася в українській школі, а коли її закрили, вона продовжувала навчання в російській. Відтак вступила до Сніжнянського гірничого технікуму. Тут здобувала фахові знання і продовжувала писати вірші. Батько і один з Ніниних братів окремі з них клали на музику. Вони виконували пісні під акомпанемент гітари.

Йшли роки. Коли Ніні Пильовій сповнилося двадцять п’ять літ, вона вийшла заміж за Григора Романяка (він тоді працював лікарем у м. Сніжному. Родом – з Львівщини). Невдовзі Ніна разом зі своїм чоловіком відправляється на батьківщину молодого лікаря – в село Мерещів Перемишлянського району. Тут, у Західній Україні, вона відчула красу української мови, яка навіки осіла в її серці. Продовжувала писати вірші, але вже рідною мовою. Їх друкувала періодична преса. Ніна Романяк цілком віддалася творчості. Теми для своїх віршів черпала з навколишнього життя. Чимало віршів написала про дітей, про красу природи, ліричних.

Ранні твори поетеси захоплюють глибиною почуттів, пісенністю, художністю. Головний лейтмотив її творчості – одкровення душі. Вона намагається піднятись над буденністю життя. Змальовані нею герой чи героїня твору все роблять для того, щоб мати право називатися гарною людиною, з великим почуттям, повагою ставитись до батьків, до дітей, товаришів, знайомих, бути прикладом як дома, так і на роботі, в різних товариствах.

Ніна Іванівна Романяк всю себе віддає як сім’ї, так і літературі. Багато і наполегливо працює над словом. Її мовний запас стає ширшим. Не маючи філологічної освіти, вона зуміла освоїти закони української мови. Про це свідчить її поезія і проза.

Впродовж п’яти років (1998 – 2003) Ніна Іванівна написала і видала сім збірок. В них здебільшого ввійшли вірші і проза. Це “Пізня ластівка” (Перемишль, 1998), “Тепло долонь” (Львів,1999, “Літературний Львів”), “На грані” (Львів, 2001, ЛвЦНТЕІ), “Низочка коралів (Львів, 2002, АЛІОТ), “Мелодія слова” (Львів, 2002, “Меценат”), “Житейське море” (Львів, 2003, “Меценат”), “Первоцвіт” (Львів, 2003, “Меценат”). “Низочка коралів” І “Первоцвіт” – книги для дітей. “Мелодія слова” – пісенник.

У вірші “Кредо” зі збірки “Пізня ластівка” поетеса запитує:

Хто мені дав таке сильне крило?
Хто розбудив несподівано й ніжно?

Справді, що надихнуло Ніну Іванівну Романяк – члена Української Асоціації письменників – спалахнути яскравим полум’ям літературної творчості? Запевняю: це зробила її любов до України, до рідного народу.

Але не все відразу вдається.

Перша збірка віршів “Пізня ластівка” – це проба пера вистражданої душі, яка шукає себе. В ній ще не вистачає майстерності. Вона й сама зізнається, що хоч їй ще “знань бракує”, але намагатиметься зробити все, щоб не бути “фальшивою скрипкою”. Відчувається: на перших порах їй справді не вистачало поетичної фаховості, знання теорії віршування (розмір, ритміка, рими вимагали бути кращими). Але поетеса вірила у свої сили і робила все для того, щоб торувати шлях у літературу.

Вже в другій збірці “Тепло долонь” Ніна Іванівна впевненіше ступає творчою стезею українського митця. Очевидно, гени матері-українки взяли верх над генами батька-росіянина.

В автобіографії письменниці є такі рядки: “...Мати була для мене, як Україна – завжди бита, спрацьована, згорьована. І в той же час вона віддавала свою невимовну любов дітям. Мене називала ластівкою, чаєчкою, своєю піснею. Мати для мене залишила спогад про зелені свята, про гарні паски і крашанки на Великдень. Тато – це душа спільноти. Він грав на гітарі, віршував”.

Тематика поетичних творів Ніни Іванівни урізноманітнилась, а їх ритміка, розмір, рима стали більш фаховими. Художні засоби – багатими, розкішними. Про це свідчить збірка поезій, нарисів і новел “На грані”. Вона відзначається громадянською лірикою. Ось приклад:

Українці! Що ви – спорожніли?
Воля я! Мене всі пізнають?
Підніміть своє зболeне тіло,
Круки душу хай вже не клюють.
Українці! Встаньте із колін,
Вирвіть з тіла, вичавіть рабів.

Нариси і новели, вміщені в згаданій збірці, – це поезія в прозі. Ніна Іванівна змальовує життя таким, яке закарбувалося в її душі. Все про що вона пише, – свята правда.

Багато її віршів носять пісенний характер. Вона вибирає такі слова, які поглиблюють художність твору. Метафори, порівняння, епітети створюють такі художні образи, які запам’ятовуються.

Приваблює книга для дітей “Низочка коралів”. Пройняті гумором вірші знайомлять маленьких читачів з українською народною творчістю. В них автор оспівує рідну землю – поля і ліси, ріки і озера, гори і доли, міста і села, а головне – людей – справедливих, людяних, щирих і добрих. Вірші ритмічні, емоційні, образні. Діти будуть їх читати з задоволенням. Ось один з них:

П И С А Н К А
Так яєчко розмалюю:
Всіх на вулиці здивую.
Намалюю там ще нині
Річку, качечку, стежину
І червоне сонечко,
Волошкове полечко,
Крапку, крапку, рисоньку –
Хай читають писанку!

У 2002 році Ніна Іванівна Романяк і член Української Асоціації письменників, композитор Віра Опанасівна Євтушек видали пісенник “Мелодія слова”. Пісні виконують відомі українські співаки і співачки – Ярослав Нич, Ярема Ваньчицький, Ольга Хома, Галина Покотило, Софія Данкевич, Лариса Карпенко, Ірина Волошин. Тексти пісень захоплюють народними мотивами, пройняті любов’ю до рідної землі, природи, піднімають настрій. Ось один із них:

Сад вишневих долонь –
Як любові вогонь,
Сад вишневий горить
пелюстками.
Я полину між крон
У вишневий полон
Упаду на стежину
піснями.

За чотири місяці 2003 року Ніна Іванівна Романяк видала дві книги – “Житейське море” (вірші, нариси, новели) і збірку творів для дітей – “Первоцвіт”.

Книги багатопланові. В першій – переживання ліричного героя через негаразди в українській державі, в ній є і поромовисті слова до коханої людини. В другій – поетеса оспівує красу рідної землі. Є тут роздуми про майбутнє українського народу. Письменниця дає поради дітям, закликає їх вивчати рідну мову, любити Вітчизну, закладає в душі дітей зерна поваги до батьків, літніх людей.

Глибокою вірою в краще майбутнє пронизані всі твори письменниці. Нариси, новели – змістовні, правдиві, психологічно наснажені.

Прочитавши твори Ніни Іванівни Романяк, читач довідується, як проходить процес удосконалення, зростання поета, його великої праці над словом, його прагнення глибше пізнати дійсність.

Написати і видати стільки книг за такий короткий період – не просто. Це зуміла зробити людина, яка впродовж багатьох років збагачувала енергію свого духу, щоб потім спалахнути творчим полум’ям. Ой, як це не просто!

Віталій Микульський
Голова Української Асоціації письменників
Західного регіону України

10.06.2003 року

ХТО ОБІКРАВ УКРАЇНЦІВ?

На це слушне запитання дала відповідь у своїй книзі “Обкрадена Україна” Ольга Михайлівна Яремків – людина твердих державницьких позицій, яка вболіває за долю українського народу, котрого впродовж тисячоліть пригнічували і обкрадали не лише чужинці, але й свої одноплемінники. Її дослідження актуальні, тому вони потрібні як науковцям, так і всім громадянам України. Все, що написано в книзі, вистраждано самим автором. Усю біль рідного народу вона пропустила через своє серце. Ця тоненька книга варта уваги українців, які опинились в складних умовах життя. На документах влади (Законах України, Указах Президента, Постановах Кабміну) Ольга Яремків показала, в чиї руки потрапило їхнє майно – підприємства, гроші, дорогоцінності, земля, творчі надбання. Ця книга може стати маніфестом будь-якої політичної партії – лівої, правої, центристської. В ній йдеться про вимоги народу України до влади, про недоліки економічних реформ, показано шляхи подолання цих недоліків.

В історії планети Земля не зафіксовано прикладів, коли можновладці грабували власний народ такими методами. Без війн, революцій, стихійного лиха українці втратили все, що вони здобули за сотні років важкої праці. Рідна влада, яку самі обрали на свою біду (як верховна, так і регіональна), зробила їх старцями.

Ольгу Михайлівну мучить думка, як повернути людям награбоване добро? З книги довідуємось: її автор глибоко володіє економічними знаннями, тож уміє аналізувати, знаходити помилки в проведенні урядовцями економічних реформ, а також причини, які викликали важку економічну ситуацію. Вона не тільки обґрунтувала їх появу, а діє, як практична людина. Неодноразово звертається до влади з вимогами розібратися, дає їй пропозиції, як вирішити болючі економічні питання, подає позови до суду не лише на захист самої себе, а й усіх громадян України. І це головне в її діяльності. Бажання допомогти рідному народові, віра в справедливість свідчать про те, що тільки такі люди, як Ольга Яремків, можуть вивести державу на шлях добробуту.

Задумаєшся –навіщо їй це? Молода, красива, талановита жінка, замість того, щоб влаштувати своє і своїх дітей життя, вона стала на шлях боротьби з владою. Чому ті, що там, зверху, купаються в розкошах, живуть у достатку, з усього мають задоволення, а вона без нічиєї підтримки “лупає” скалу чужої байдужості.

Чи Ольга Михайлівна досягне своєї мети? На мою думку, треба сто тисяч таких відчайдухів, щоб вивести Україну на шлях створення суспільства “трудящих власників”, щоб вона стала великою державою світового значення. Все для цього в неї є.

Про причини виникнення цієї книги читаємо у “Вступі” до неї: “Ця наукова розвідка написана з використанням матеріалів діяльності малих торгових підприємств, котрі під час перехідного періоду економічно не вистояли, а припинили підприємницьку діяльність. Отже, їх трудові колективи залишилися без засобів на існування. Така ситуація змусила підприємців шукати виходу із складного становища.

У скрутному становищі перебувало і підприємство, яке я очолювала і на базі котрого зроблено даний економічно-правовий аналіз, встановлено основні причини такої економічної ситуації, в якій опинилося це підприємство. Ці причини – типові для всіх підприємств України, оскільки ми всі перебуваємо в одному правовому полі”. Ми доповнимо Ольгу Яремків. У такому становищі опинились не тільки підприємства, а й усі громадяни України. Обікрали не тільки працюючих, а й пенсіонерів, дітей, немовлят і навіть, ненароджених.

Цікаво те, що Ольга Михайлівна говорить зі злодіями мовою законів: всі питання хоче вирішити цивілізовано, поводиться як справжній джентльмен. Вона гадає, що грабіжники знаходяться на тому ж рівні інтелекту, що й вона. Але світ влаштований трохи інакше, і проти насильства треба діяти відповідно. Досвід історії нічому не навчив наших можновладців, не навчив він і нашого народу. Проте народне зубожіння має межі, накопичується маса гніву, який колись вибухне: як і колись, полетіли голови королів, царів, так і тепер все може статись. Народ не вірить своїм обранцям, чекає на свою Жанну Д’арк чи на іншого провидця, який поведе його не плутаними стежками в утопічне майбутнє, а через кілька років підніме економіку, а злодіїв посадить за грати, і працьовиті люди заживуть заможно і щасливо.

До чого привели Ольгу Михайлівну позови до судів, звернення до вищих посадових осіб держави? Та ні до чого! Можновладці навіть не спромоглися відповісти на них. Декотрі відписалися, інші відсудилися. А віз і нині там. Даремна трата часу і паперу. Ольга Яремків хотіла, щоб наші корумповані суди забрали у влади накрадене. Фантазія та й годі. Сама влада ніколи не віддасть награбованого. Це вже за межею людського розуму. Хто повинен забрати вкрадене і віддати українському народові, те, що люди напрацювали за десятки років важкої праці? Ольга Михайлівна пропонує всім подати позови на владу. Навіть написала в суд типову позовну заяву на отримання компенсації. Але це нереально. Тепер нема таких сил, які б реалізували це. Дрібненькі кишенькові партії, громадські організації, старчиха інтелігенція тільки й думають про своє виживання. Взагалі це питання залишається без відповіді.

В главі “Приватизація чи “Прихватизація” чітко показано механізм збагачення сьогоднішніх олігархів. Влада, а не хтось, як пише автор, “талановито” спланувала гіперінфляцію , забрала “кров’ю і потом” зароблене майно… вартістю 54000 доларів, а дала громадянину приватизаційний сертифікат на десять гривень і п’ятдесят копійок. Відчуваєте різницю? “Оця різниця, – робить висновок Ольга Михайлівна, – стала одним із джерел “первинного накопичення капіталу” для наповнення кишень “нових українців”. “В Україні, – продовжує вона – народжується та швидкими темпами міцніє фінансова олігархія, виникає масове безробіття, громадяни України виїжджають за кордон у пошуках заробітків”. Сім мільйонів наших земляків працює сьогодні за кордоном. І це найкращі, найпрацьовитіші, найрозумніші люди.

Так ясно і переконливо про обкрадання українського народу не писав ще жоден науковець. Можемо сказати, що обікрали майбутнє держави. Моральні збитки взагалі не підлягають ніяким розрахункам. Влада обікрала свій народ, його дітей, онуків, правнуків. У житті нічого безкарно не минає. І над нею ще буде суд, вищий суд , не підвладний людським законам. Він покарає тих, хто привів до зубожіння українську націю. Кожного українця обікрали не на 54000 доларів, а на багато більшу суму – обікрали віру, любов. Залишилась тільки надія. Але і її хочуть вкрасти.

У главі “Інфляція” автор аналізує причини цього явища і приходить до висновку, що “інфляція безпосередньо впливає на обсяг національного продукту та на і перерозподіл його між окремими соціальними групами”. Ольга Михайлівна виклала все науково, виважено і розумно. І те, що український карбованець знецінився в 231 тисячу разів, і те, що “шокова терапія” була “потужною зброєю в руках псевдореформаторів”, і те, що винен у цьому уряд, і те, що відбулася “деіндустріалізація, почався фізичний розпад продуктивних сил з випереджаючим руйнуванням науково-технічного потенціалу суспільства, з цілковитим знеціненням стимулів до продуктивної праці”. А це, на нашу думку, основне. Не краса врятує світ, а праця – важка, наполеглива, систематична. Друге, про що сказано в книзі, але не наголошено: стабілізація цін. Держава існує для того, щоб стабілізувати ціни. В США, країнах Європи ціни стабілізовані. Якщо там попит перевищує кількість виробленого продукту, то підприємці і держава відразу реагують на це і підприємці відповідно збільшують його випуск, а держава надає пільги, чим заохочує його збільшення. Коли ж товару – надмір, то дотує його виробників при зменшенні виробництва. Там, де ціни стабільні, то й держава могутня і стабільна. Стреси, нервові хвороби, злочинність, як правило, залежать від цін. Люди рахують свої доходи. А якщо ціни скачуть і купівельна спроможність населення падає, то настає безладдя – анархія. Зростання цін, зниження рівня реальних доходів якраз і призвело до зменшення населення, зменшення народжуваності, до збільшення хворих. І все це зробила демократично обрана народом рідна влада. Хочеться підтвердити слова автора книги:“...Коли б політична еліта України справді займалася реформуванням економіки в національних інтересах – в інтересах більшості громадян, а не кланово-олігархічних груп, тоді норми Конституції мали б не декларативний характер, а справді захищали б людину, громадянина, і міжнародний імідж держави та її інвестиційна привабливість мали б інший зміст”.

В цій главі Ольга Михайлівна “відрубує” голову Кабміну (тут ми з нею повністю згідні: так йому й треба), що тільки він, випустивши додаткові гроші, привів державу до гіперінфляції, а значить до збагачення небагатьох і до зубожіння всіх.

В Україні нема податкової політики. Є політика податкового тиску на кожного громадянина. Податкова адміністрація ввібрала в себе колишні партійні органи, ЧК, ГПУ, НКВС і стала організацією, яка забирає гроші для олігархів на одному полюсі і сприяє зубожінню більшості – на другому.

Ми погоджуємось з автором, що Закон “Про податок на додану вартість” треба негайно скасувати. Цей Закон – надуманий: він сприяє для збільшенню прибутків для одних і розорює інших.

В главі “Що ми будуємо” Ольга Михайлівна пропонує кожному українцеві: “Вимагати звіту влади, а особливо – уповноважених чиновників, що керували урядом у 1990–2000 роках, за всіма соціально-економічними показниками періоду їхньої діяльності. Звернутися з позовом до державних органів за захистом своїх порушених прав”.

Ось тобі й на! Говорили-балакали, досліджували, аналізували, знайшли винуватих, визначили, хто ж обікрав український народ. І тепер просимо їх звітувати та ще й до них – з позовом.

Саме в цьому і прослідковується наївність і фантастичність деяких її пропозицій. Та який же злодій скаже про себе, що він – злодій. Він знайде тисячу аргументів, щоб виправдати себе. Це як у тій байці про вівцю і вовка. Та з’їсть вівцю (народ) вовк і оком не змигне. Звертатися до грабіжника і бандита – це все одно, що вбитому просити вбивцю, щоб той повернув йому життя.

На фаховому рівні зроблено економічний аналіз за період 1991 – 2000 років. Особливо цінним є те, що автору вдалося дослідити як численні підзаконні акти (укази Президента, постанови КМУ, різні пояснення, доповнення) зупиняли дію законів або суперечили їм. Показано, як на їх основі скуповувалося майно, а якщо його не можна було привласнити, то воно підлягало знищенню. Доведено, що ціни на всі товари і послуги перевищують світові, водночас заробітну плату порівняно з 1990 роком у десять разів. Однією з глобальних причин кризи і основним коренем зла Ольга Михайлівна вважає лібералізацію цін на енергоносії.

Крик душі не тільки Ольги Яремків, а й пересічного пенсіонера, прослідковується в главі “Як інфляція перехідного періоду вплинула на розмір пенсій”. Пенсіонери і тепер живуть за межею бідності. Звертаючись до влади, вона з болем у серці просить: “Можновладці! Не знижуйте пенсії у десятки разів та не принижуйте людську гідність, виплачуючи субсидії, надаючи пільги за проїзд у транспорті та інше! Не обкрадайте пенсіонерів – і відпаде потреба допомагати їм!”

Суттєвим у цій главі є те, що Ольга Михайлівна правильно визначила: “Економічну систему (навіть соціалістичну) було замінено на “хаос в економіці”, укази Президента про “лібералізацію цін” привели державу до “глибокої і тотальної кризи”.

У цій главі Ольга Яремків у самісіньке око, як каже народна поговірка, влучила в нинішню владу. Вона зробила висновки, які заслуговують на увагу не тільки економістів і політиків, а й усього українського народу.. З задоволенням називаю їх: “...Президент-ідеолог руйнував своїми Указами переваги соціалізму і ще раз допоміг Міністерству фінансів та уряду запустити гіперінфляцію.

Коли на всі ці фінансові маніпуляції (інфляції, індексації та інші компенсації) глянути очима фахівця, то виникає запитання: “Чи Міністр фінансів, який прямо відповідає за фінансову політику в державі, є осудною особою чи не осудною?” (Додамо: не тільки Міністр фінансів, але й Президент, Прем’єр-Міністр, Голова Верховної Ради та інші чиновники повинні бути осуджені, бо вони причетні до цієї афери).

Найбільшим злом цих Указів було те, що лібералізувавши ціни, фактично не лібералізували заробітну плату. Лібералізована ціна у своїй структурі повинна мати лібералізовану заробітну плату (рівень заробітної плати). Фонд споживання (абсолютна величина) ні в якому разі не можна застосовувати до такого поняття, як зарплата. Адже, не обмежуючи зростання цін у період гіперінфляції, одночасно обмежувати зростання заробітної плати фондом споживання було великим сенсом великої афери! І якщо хтось скаже, що того не розуміли наші великі “специ”, то дозвольте в це не повірити. Бо все було зроблено зі знанням справи, свідомо і кваліфіковано. Мабуть, допомогли провести цю аферу, всі капіталістичні радники, яких за соціалізму вважали “ворожим голосом”. І невже влада була така наївна, думаючи, що закордонні конкуренти порадять щось добре?

Президенту доцільно було б видавати укази про притягнення до відповідальності осіб, винних у тому, що не виконують закони про роздержавлення, які були спрямовані на зміну форми власності, що мала стати економічною основою нового суспільного ладу, а також за невиконання інших законів та порушення прав людини.

Отже, Президент цими указами ще раз зрадив державу і народ! Точніше, особи, які готували ці укази, ввели в оману Президента, а як наслідок – обманули народ”. (Невже Президент “мале дитя” чи школяр. У дитячих яслах, школах також вибирають своїх Президентів, створюють уряди – граються в державні ігри. Їм можна і помилятися).

Автор серйозно ставить питання про заробітну плату. Це – питання з питань! Ще в курені, вождь світового пролетаріату – В.І. Ленін у книзі “Держава і революція” написав: “Особенно замечательна в этом отношении, подчеркиваемая Марксом, мера Коммуны: отмена всяких выдач денег представительство, всяких денежных привилегий чиновникам, сведение платы всем должностным лицам в государстве до уровня “заработной платы рабочего”. Мудра думка. Було б добре, якби наша влада взяла її на озброєння. Але на озброєння влада взяла “беспредел” новітнього кримінального світу. Правда, прийшовши до влади, Володимир Ілліч, не кажучи вже про нащадків, “вірних ленінців”, які постулат вождя і не думали дотримуватись. Те, що писав В.І. Ленін про “заробітну плату робітника для чиновників”, на нашу думку, стосується тільки державних службовців. Ученим, лікарям, учителям, письменникам, артистам, художникам, іншим творчим особистостям, військовим заробітна плата мусить призначатись в залежності від їх необхідності справі і користі, яку вони приносять суспільству. Не може талант одержувати стільки, скільки одержує посередність, не кажучи вже про злочинців. На Україні тепер все навпаки. Кримінал легалізувався і інтелект нації використовує в своїх цілях. Сірість і посередність править бал. Здібність і талант, розум, краса, здоров’я і сила “виїхали” за кордон. Краща українська кров вливається в закордонні тіла, поновлюючи їх життєздатність і, таким чином, зміцнює захисні функції інших народів і націй. В той же час українська нація деградує і вимирає. Держава, не гаючи часу, повинна не тільки думати над селекцією і генетикою свого народу, а й прийняти відповідні закони. Більшість наших громадян тому і стали байдужими і бездіяльними тому, що інтервенти впродовж століть забирали з нашої нації інтелект, силу і красу і кидали її в рабство. Раб – це не особистість. Його привчили до певної праці, зробили з нього живого робота в образі людини, і він існує, щоб працювати, їсти і розмножуватись. Заходу, Америці і Росії “зомбувати” українців допомагає рідна влада.

“Схаменіться, добрі люди, бо лихо вам буде”, – писав пророк. І чим раніше ми схаменемося, тим швидше вийдемо на шлях істини, справедливості і добра.

Емоції, обурення переповнюють дослідження, але ними автор не тільки привертає увагу читача, а й закликає діяти. Тут же піддає нищівній критиці (я сказав би: ударові) всіх можновладців і олігархів. Прочитавши цю книгу, найбільша посередність повинна усвідомити і стати небайдужою до своїх прав і не лише захищати їх, а й боротися за кращі умови життя. “Борітеся – поборете”, – закликав пророк. Думаю, що і ця книга закликає до боротьби за краще життя.

У кінці глави Ольга Михайлівна робить висновок: теперішня влада є “антинародною, чужою і нерідною, ворожою до власного народу”.

Дуже цінна її думка про землю: “Наша земля – не товар! Це обітована наша земля! Продавати її чужинцям не можна, бо захищати чужу землю ніхто не буде”.

Земля наша – свята і найбільша цінність України. Тепер землю роздали, розпаювали, що призвело до знищення всієї агротехнічної науки. Земля заростає бур’янами, кущами, бо обробляти її нічим.

Планова система соціалізму мала багато недоліків, але вона, хоч і недосконала, була життєздатною. Автор називає її недоліки і робить висновок: сьогодні взагалі нема ніякої системи. Працює те найгірше, що було в соціалістичній і капіталістичній системах, – анархія.

В останніх главах Ольга Михайлівна поглиблює аналіз діяльності влади, яка привела український народ до зубожіння, невелику групу можновладців до збагачення – за рахунок гіперінфляції, роздержавлення і приватизації державних підприємств, лібералізації цін, привласнення заощаджень трудящих, продажу підприємств і землі чужинцям, деморалізації суспільства. Ольга Михайлівна все це випробувала разом з колективом, який вона очолювала. Її шлях був увінчаний терном. Зібрані нею факти, її знання і лягли в основу цієї книги.

Прочитавши дослідження про життя української нації в період 1999 – 2001 років, я зробив такі висновки:

– наша влада кримінальна за своєю суттю;

– грубі порушення прав людини;

– слід негайно скасувати податок на додану вартість;

– у власність держави повернути енергоносії та інші стратегічні об’єкти, встановити контроль за їх діяльністю;

– стабілізувати ціни;

– судити всіх, хто причетний до зубожіння українського народу;

– повернути українцям втрачений капітал.

Книга цінна. Рекомендую не тільки прочитати її, а й вважати закликом до дії. Ользі Михайлівні Яремків – талановитій людині бажаємо всіх гараздів на ниві побудови України – демократичної, незалежної, соборної, багатої, могутньої, суверенної держави.

Віталій Микульський

30 листопада 2002 року

ЧОГО ЗАХОТІВ ПАН ТИМЧИШИН?!.

Впродовж кількох останніх років багато хто гострить зуби на приміщення Будинку Офіцерів Західного оперативного командування (БО ЗахОК). Мовляв, це “народний дім”, і він повинен служити народові України. А хіба працівники цієї установи не служать йому? І даремно претенденти на це приміщення критикують працівників БО в своїх виступах і газетних статтях. Ми дивуємось, що засоби масової інформації допомагають їм поширювати їхні неправомірні заяви. Це свідчить про те, що вони, маючи такий агресивний задум, виступають проти української армії. Не будемо годувати свою армію – будемо годувати іншу. Армія – це основний блок фундаменту державності країни. Всі європейські держави, а також Америка на належному рівні тримають свої збройні сили. Якби хтось спробував забрати армійську установу в цих країнах, то його негайно притягли до суворої відповідальності: це ж підрив національної безпеки і обороноздатності держави! А в Україні виходить, все можна? Прикриваючись гаслами патріотичного виховання, Ярослав Тимчишин в статті “Музею визвольної боротьби бути” (дивись часопис “Український шлях” від 3–9 жовтня 2002 року, стор. 11) заявляє, що Будинок Офіцерів мусить стати музеєм визвольної боротьби. Він “наказує” командуванню ЗахОК та місцевій владі негайно повернути БО (“Народний дім) “народу для культурних цілей”. Нібито тепер він призначений інших цілей. Ми, члени Військово-патріотичного клубу творчих зустрічей (ВПК ТЗ) “Голос” здивовані згаданою вище публікацією – доносом владі на працівників Будинку Офіцерів. На Вкраїні завжди існували донощики. Згадаймо Кочубея, який доніс на Мазепу Петру першому і сьогоднішніх “сексотів” (секретний сотрудник), які в засобах масової інформації “капають” на неугодних, маючи при цьому свій інтерес. Ми не проти відтворення справжньої історії визвольної боротьби українців проти поневолювачів. Але не за рахунок руйнування напрацьованої за довгі роки системи методик виховання, якими володіє Будинок Офіцерів. Забрати і все – такий мотив публікації. Вже ж існує Національний музей, в якому є експозиції визвольних змагань в приміщенні колишнього музею В.І. Леніна поблизу Будинку Офіцерів. Навіщо ж ще один? Якщо потрібний ще один музей, то його можна було б розмістити на першому й другому поверхах обласної податкової адміністрації на вулиці Стрийській. Можна було б “націоналізувати” і “Гранд Готель” на проспекті Перемоги, в “Цитаделі” та багатьох інших по-сучасному облаштованих приміщеннях. Аж ні, пану Тимчишину потрібен Будинок Офіцерів, який потребує капітального ремонту (в стінах тріщини, протікає дах та ін.). Невже його організація має мільйони, щоб відремонтувати згаданий будинок. Навіщо він йому потрібний? А для того, щоб було потім за безцінь “прихватизувати” і продати бізнесовим структурам. Рука сучасної влади, ой як в цьому набита. На цей “ласий шматок” вже давно гострили зуби різні організації.

За які ж кошти буде утримувати цю установу пан Тимчинин, якщо така могутня організація, як армія, робить це з трудом. Щоб якось підтримувати приміщення на належному рівні, працівникам БО доводиться добре “крутитися”. Будинок Офіцерів обслуговує десятки тисяч військових (теперішніх і колишніх, членів їхніх сімей).

“Виховувати воїнів української армії ніде”, – пише цей поборник справедливості. Як ніде? Саме в цій установі й працюють професіонали цієї справи – люди, які в цьому розуміються. Пан Тимчишин пише: “І колишні генерали ПрикВО (вони й сьогодні служать в Збройних Силах України) продали комерційним структурам музей на Стрийській”. Звідки в нього така інформація? Якщо й продали, то хтось із влади дозволив це зробити. З цим треба звертатися не до військових, а до київських керівників. Далі читаємо: “Так звані світлиці... це карикатури на музей...” Світлиці (колишні ленінські кімнати) ніколи не були музеями. Чув, пан Тимчишин, “грім та не знає де він”. “Армія і народ – єдині... Чи знає командування Західного оперативного командування чим займаються офіцери Будинку Офіцерів?” Знає і думає, як поліпшити справу без чиїхось підказок. Коли армія і народ єдині, то навіщо відбирати в народу те, що йому належить? Людина ця, як видно з писанини в газеті “Український шлях”, далека від турбот про народ і про армію, нарікає на порядних і чесних людей, прикриваючись борнею за всенародну справу. “Будить”, бачите, громадську думку. А тим часом вилазять назовні власні інтереси. Цікаво, хто за цим стоїть?

У Будинку Офіцерів працюють і бібліотека, і університет народознавства. Вони розробляють методики виховної і військово-патріотичної роботи і впроваджують їх у життя. Є тут чимало гуртків, де всі, хто бажає, здобувають спеціальності. Розмістились тут – Військово-патріотичний клуб творчих зустрічей “Голос”, Західне регіональне відділення Української Асоціації письменників, видавництво “Плай”. Надає Адміністрація БО безкоштовно надає приміщення для проведення зборів, конференцій, з’їздів національним товариствам, для репетицій гуртам співаків і музикантів “Червона Калина”, “Сяйво”, ветеранам війни, Союзу офіцерів, Просвіті та ін.

Основні зусилля згаданих організацій спрямовані на те, щоб сприяти військовому керівництву, державним та громадським організаціям у справі національного, культурного, героїко-патріотичного, морального та естетичного виховання воїнів української армії та інших громадян України, у справі прищеплення їм поваги до рідної мови, національної символіки, підвищення їх культурного, освітнього рівня, популяризації творів літератури і мистецтва, видання художньо-соціальної літератури.

Так, ВПК ТЗ “Голос” за період свого існування провів понад 1000 заходів у військах ЗахОК, в учбових закладах, на підприємствах і організаціях Львівщини, спрямованих на духовне відродження України.

Видавництво “Плай” видало 35 книг, авторами яких є Марія Дорошенко, Віталій Микульський, Наталія Балюк, Степан Куц, Юрій Кирилов, Володимир Радовський та інші. В них йдеться про визвольну боротьбук українського народу проти окупантів, про становлення молодої держави, її Збройних Сил, про сучасне життя громадян, чорнобильську трагедію.

Про роботу організацій, які діють при Будинку Офіцерів ЗахОК опубліковано сотні статей, нарисів, репортажів в журналах “Військо України”, “Надзвичайна ситуація”, “Народне віче”, “Дзвін”, в часописах – “Народна Армія”, “Високий Замок”, “Армія України”, “Акцент”, “Час примирення”, “Літературний Львів”, “Літературна Україна”, “Гілка золотого каштана”та інших. Львівське телебачення і радіо не раз розповідали про їх досягнення.

Лауреатами республіканських журналістських та літературних премій стали члени ВПК ТЗ “Голос” – Марія Дорошенко, Левко Різник, член ОУН Павло Федюк, Юрій Кирилов, Наталія Балюк, Віталій Микульський, Олександра Мороз, Лідія Шевело, Василь Тарчинець.

Всі здобутки Будинку Офіцерів ЗахОК, в тому числі й організацій, які тут працюють стали можливими завдяки їхній наполегливій, безкорисливій, подвижницькій праці, завдяки підтримці з боку керівництва Західного оперативного командування, зокрема командувача – генерал-полковника Сергія Чернілевського, його заступника з виховної роботи – генерал-лейтенанта Людвига Коберського та начальника Будинку Офіцерів підполковника Олександра Саталкіна.

Ми не чули, щоб пан Тимчишин виступав десь перед громадськістю чи воїнами чи провадив іншу виховну і героїко-патріотичну роботу. Ліпше було б, щоб він не натравлював владу на українську армію, а щоб закачав рукави і працював для підсилення героїко-патріотичної діяльності в частинах української армії.

Президент Військово-патріотичного клубу творчих зустрічей “Голос”, лауреат республіканської літературної премії “Гілка золотого каштана”

Віталій Микульський

Члени правління Військово патріотичного клубу творчих зустрічей “Голос”:

Член Української асоціації письменників, Заслужена артистка України

Ольга Журавльова

Член Української асоціації письменників, Член національної Спілки письменників України, лауреат республіканської літературної премії “Гілка золотого каштана”

Марія Дорошенко

Член Української асоціації письменників, Заслужений журналіст України, лауреат республіканської літературної “Гілка золотого каштана”

Василь Тарчинець

Член Української асоціації письменників, лауреат республіканської літературної “Гілка золотого каштана”,

Лідія Шевело

Член Української Асоціації письменників, полковник у відставці

Степан Куц

Член Української Асоціації письменників

Лідія Йолтуховська-Скоропис

Член Української Асоціації письменників

Віра Керечан

Член Української Асоціації письменників, член Національної Спілки письменників України

Микола Кондратенко

Член Української Асоціації письменників, член Національної Спілки письменників України, член ОУН

Павло Федюк

СИНІВСЬКА ЛЮБОВ

“Спогади про батька” Віталія Микульського – це розповідь про події, які мали місце в житті Українського народу у двадцятому столітті, зокрема, починаючи з дореволюційного періоду аж до наших днів.

Двадцяте століття історики називають “століттям сатани”: воно найтрагічніше в усій історії людства, – воно народило дві світові війни. Планета не раз була на грані третьої світової бойні. Воно “знаменне” ще й тим, що на одній шостій частині земної суші (в тому числі і на Україні) “штиком і прикладом” було здійснено злісний експеримент – побудови комунізму. Це супроводжувалося нечуваними тоді голодоморами, громадянськими війнами, розрухами, репресіями, а також депортаціями окремих груп людей (“інакомислячих”, “ворогів народу”) і цілих народів, мільйони яких знищували у концентраційних таборах.

Тож жити в цьому віці було не легко. Не кожному вдавалося зберегти людську гідність, самоповагу.

У “Спогадах про батька” Віталій Микульський показує людину, яка прожила більшу частину “століття сатани” й зберегла себе, як творіння Господнє. Вона зуміла пройти не одно коло Дантового пекла. І все ж їй вдалося достойно вийти з нього.

Віталій Микульський показує важкі потуги цієї людини. Вона в найважчих для неї життєвих умовах, зуміла побороти зло, яке стояло на її дорозі, і достойно вийти з нелегких життєвих обставин.

Автор твору скупими, але точними мазками малює події, очевидцем яких був його батько – Іван Васильович Микульський. В тому числі він захоплює період, коли Україна стала незалежною. Батько – учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, маючи багаторічний життєвий досвід, глибокі знання, радить синові, що є головним у побудові нового життя в незалежній Україні

Велика синівська любов до свого батька і змусила Віталія Івановича Микульського розповісти про нього громадянам нашої Батьківщини.

Книга “Спогади про батька” – потрібна людям.

Левко Різник

Угору