Головна       Проза      Статті

 

ПОЕЗІЇ ЗІ ЗБІРОК ВІТАЛІЯ МИКУЛЬСЬКОГО


І. "РОСОЮ СВІТИТЬСЯ ТРАВА" (ЛЬВІВ, ЛВУАП, 1983)

ЗОРЯ
Крізь відкрите вікно
я дививсь на зорю,
і вона, як любов,
гріла душу мою.
І горіла вогнем.
Темний світ утікав,
наступав голубий -
закрасніла зоря!
Мабуть, бути весні...
...І здалося: судьба
усміхнулась мені.

ДУХ НАШ НЕ ПОГАС
Пора нам, друже, будувати храм.
Рятуймо дух наш український.
Народу завдано кривавих ран...
Діди лежать в землі колимській.
Фундамент храму - це діди, батьки...
Зведімо ж стіни - до святих небес.
О друже милий, я прошу тебе:
у дзвони биймо - дух наш не погас!

УРОКИ ДІДА
В дитинстві навчав мене дід,
ниву орати глибоко...
"Лиши на землі гарний слід -
багато в житті будеш знати.
Устане Вітчизна з колін :
я вірю, кохана дитино...
Немало спливе іще літ...
Онучку,
люби Україну!"

* * *
Мені здається бідним і голодним
шалений світ під космосом пустим:
зірки мовчазні і такі холодні
поблимують у мороці густім,
а я один у цім кошмарнім домі,
роки - як миті, а століття - день,
один відвічно в чорно-сірій втомі,
а тіло - мов закутане в шагрень.
І все я знав...
Страшну злочинність бачив:
лилася кров, як із відра вода.
Бувало, снились несусвітні речі.
...Кістлявої вчувалася хода.

ХАОС
Щось таке зі мною сталось:
день - не день і ніч - не ніч.
Все на світі помішалось
і летить від мене пріч.
Доведе людей до смерті
хаос в нашому житті...
В цій шаленій круговерті
до ума стежки - круті.

ПОЕТ
В самого себе підневільний:
в осаді дум - і дні і ночі...
Вірші з'являються урочі,
коли у грудях біль суцільний.

МРІЯ
1
Злетіла думка та й загубилась
у синьому просторі неба.
Так перелітний птах зникає
в бурхливих хвилях моря.
2
Нічний мій госте, з тобою
веду важку розмову.
А її звуки-бурі линуть
до мого серця знову.
3
На берег душу викидає
чорна хвиля,
а в ній, як риба,
б'ється мрія.

ІІ. "СПЕШУ К ТЕБЕ" (ЛЬВОВ, "ПЛАЙ", 1993)

РОМАШКИ
Как душно, как душа болит!
Что с вами, белые ромашки?
В лесу, в тени, - поникший вид,
а в поле - души нараспашку!
В лесу свободы нет для вас,
нет ветра свежого дыханья,
и даже в яркий полдня час -
тоска и сумрак прозябанья .
Так я, затянутый в мундир,
живу под кроной дум тревожных.
А мне нужны простор и мир
без тени, где завянуть можно.
Стремлюсь к делам и знаю сам:
не так уж много жить осталось,
и этим полевым цветам -
мое сочуствие и жалость!

РАЗМЫШЛЕНИЯ
Памяти бабушки
Матрены Яковлевны Нестерук.
Железный крест, ограда из сирени.
И бугорок - ушедшей жизни след.
И желтый цвет, в котором плачут тени,
Неся воспоминанья прошлых лет.

Звон колокольный слышен отдаленный,
но с памяти построены мосты.
Напоминает этот холмик скромный
мне детские далекие мечты.

Я помню день: отец домой вернулся,
за радость выпивали до утра.
Мне розовой мечтою улыбнулся
тот день, как отблеск яркого костра.

Потом был голод, страшный дикий голод.
Все, что могли меняли на еду.
Я с бабушкою шел за руку в город:
- Держись, внучeк, переживем беду!

Да, были и большие перемены:
снижались цены, города росли…
И умер Сталин, мы ломали стены
в тех лагерях, где наши жизни жгли.

Хлеб кукурузный ели - был он сладкий.
В программу записали коммунизм.
Застойные года ползли украдкой,
а нам хотелось перестроить жизнь.

И вот другие времена настали,
ушла и перестройка. Чист наш взгляд.
Но коль в походе мы не отступали,
то не отступим и сейчас назад.

РАДИАЦИЯ
Лишь бурьян - ничего не осталось
на просторах весенних полей.
И в душе моей - острая жалость,
от которой - больней и больней.
Одичалые кони и козы -
По дорогам в смертельной пыли,
а в лесу на поляне - березы -
белоствольное чудо земли.

ЗА ЧТО?
Тревога, тревога, тревога!
Постелей разбросанных ряд.
Пусты коридоры. Дорога…
И ветер. И звезды горят.
Бегут в напряженьи солдаты,
железо стучит о броню…
За что молодые ребята
погибли в сувором бою?

ГОРЧИТ ПОЛЫНЬ
…А за окном бормочет ночь стихами,
в них бездна боли, нервные шаги…
Горчит полынь. В прерывистом дыханьи
летят слова, и - не видать ни зги.
Кого винить: судьбу или случайность,
что поздно встретились и свежесть дней ушла?
Любовь должна, как радостная тайна,
греть душу, но она ее лишь обожгла.
Тропа узка - такая нам досталась.
Свою судьбу не в силах превозмочь.
Горчит полынь. Одна она осталась.
А за окном стихи бормочет ночь.

В ПАРКЕ
Аллеи тенистого парка,
где воздух прозрачен и чист;
под ноги нежданным подарком
трепещущий падает лист.
А в шелк вечереющей сини
девичий вплетается визг.
Фонтанные струи косые -
сверкающей россыпью брызг.
Идем, ни о чем не жалеем:
мороз еще очень далек.
Остался лежать на аллее
лишь первый опавший листок.

ІІІ. "МІЙ ДУХ НЕ ПОГАСНЕ" (ЛЬВІВ, "ПЛАЙ", 1994)

"...МОЯ УКРАЇНО..."
Богородице, діво Маріє,
богоматір і мати Христа,
о Мадонно, моя Україно,
Із колін, дорога моя, встань.

Я віддам тобі все, що захочеш
(я душею і тілом багатий)...
Коли треба - візьми мої очі,
щоб зернини добра позбирати.

Коли треба - візьми мої руки,
щоб скоріше на ноги звелась,
щоб у Лету спливли твої муки,
щоб, як квітка, ти завжди цвіла.

Коли треба - і душу візьми:
в ній плекав я стражденні слова, -
Україно, про тебе співав
упереміш з гіркими слізьми.

Богородице, діво Маріє,
богоматір і мати Христа,
о Мадонно, моя Україно,
із колін, дорога моя, встань.

МІСЯЧНА ДОРІЖКА
Мій човен погойдують хвилі
у ритмі великого вальсу.
Я міцно тримаюсь за весла,
У море запливши за милю.

Мій шлях золотить місяць повний.
Без тебе мені тут маркітно,
ніч зорями нині вагітна…
Чекає на тебе наш човник.

У хвилях веселкових вгледів
твою чарівливу усмішку,
дивились зірок міріади
на місячну нашу доріжку.

Я - СИН ТВІЙ
І
Я вірю: мій дух не погасне,
коли навіть сонце схолоне…
Я вік весь кохався в прекраснім -
його ж і зібрав в своє лоно.

І ти в нього, рідна, вселилась давно.
За правду й за тебе однако молюсь…
Людині немало зробити дано:
я рано встаю й дуже пізно стелюсь.

Таким мене мати на світ народила…
Та часу відтоді минуло багато -
в житті розпалив не одне я багаття…
Вкраїно кохана, ти цього й не снила.

Не раз мене в вихрі судомнім крутило,
далеко-далеко від піль українських:
В Сибіру, Німеччині і на Курилах,
та я пам'ятав заповіт материнський:

"Дитино, синочку, служи Україні:
її будівник ти і вірний солдат, -
ти мусиш для неї всі сили віддать,
не дай отчий край довести до руїни".

2
Коли переставлюсь, хай прах мій
розвіють по білому світу
(зимою, весною чи літом)...
У мене чимало є рідних стихій -

Я твій захисник, Україно,
я - син твій!

"ВІРЮ..."
Я мудрістю горджусь
свого народу
і вірю:
вийде він з трясовини,
якщо його
і дочки, і сини
не забуватимуть
свойого роду.

РІДНА МОВО !
Лиш раз в житті прийшла ти
в хвилину вечорову
до батьківської хати -
в часи важкі, суворі.

Ти щебетливим птахом
в наш дім святий влетіла, -
іду з тобою шляхом:
в нас спільні кров і тіло.

У миті мрій священних
в душі гориш крицево, -
о краю мій стражденний,
моє родинне древо.

Ти сонця промінь ясний,
пелюсточка бузкова,
ніколи не погаснеш,
моя ти рідна мово.

"ВІР МЕНІ..."
Ми іще стрічатимем світанки:
дні щасливі прийдуть, вір мені.
В Україні будуть ясні ранки
і веселі голосні пісні.

ПОЗИЦІЯ ТВОРЦЯ
Я слів хороших хочу за життя,
а не тоді, коли закрию очі, -
така моя позиція творця,
такі мої бажання є урочі.

Людина я з прекрасної планети,
Імення їй - божественне: Земля!
Я особистість! Сяю, як зоря,
потрібен на Землі, а не у Леті.

Себе частину я віддам для інших -
і сили, й духу, й кольору свого.
Усіх вберу в живий квітучий вінчик,
Поки у грудях палахтить вогонь.

ЩАСТЯ
Сьогодні я - на сьомім небі,
навколо мене - синій простір...
Мене ти запросила в гості -
і я лечу, мов білий лебідь.

Моє розкрилля - в позолоті
(снуються сонячнії ниті)...
Яке це щастя буть в польоті,
які божественні ці миті!

ЛИСТ У ЗАВТРА
Я не можу тобі розказати:
звістка буде сумна і гірка...
Про це знає ще лікар палатний,
а для мене ця вість - теж важка.
Про недугу мою ти почуєш,
коли буду на смертнім одрі,
я придбав оцей біль ні за гріш
на життєвих шляхах бездоріж.
Ти пробач за таємний мій гріх:
не хотів руйнувати твій спокій, -
тож терпів, люба, стільки, як міг!..
Ти - мій світ дорогий синьоокий.
Вже немає мене ні для кого,
тільки в споминах буду ще жить...
Ти ж згадаєш мене, як і Бога,
у молитвах трудних лихоліть?
Я сьогодні живу ще, як вчора,
та вже близиться чорний той день...
Пережити ще б зиму сувору,
а на весну - вона вже прийде.
І розлучить обох нас навіки...
Не діждемось розбуяних днів,
не зустрінем Вітчизни у цвіті
й кольорових не вбачимо снів.

ЛІКІВ НЕМА
В шпиталі є ліки для тіла, -
чи десь вони є й для ума?
Вкраїна од болю зомліла,
А ліків для неї нема!

ЖИТТЯ - НАЧЕ МИТЬ
Я щасливий сьогодні, як сокіл,
що у небо, за хмари злітав:
ти мені принесла нині спокій
із зелених квітучих отав.
Там колись ми бродили у травах,
пахли м'ята, рум'янок, чебрець...
Ми тоді обидвоє не знали,
що і нам колись прийде кінець.
А можливо, вже скоро помремо?
Нам немало сповнилося літ.
Та лежатимемо ми окремо,
як жили на священній землі.
Не шкодуймо за тим, що минуло,
нам природа диктує закон...
Хоч життя, наче мить, промайнуло,
та ми встигли зіграти свій кон.
Я щасливий сьогодні, як сокіл,
що у небо, за хмари, злітав:
ти мені принесла нині спокій
із зелених квітучих отав...


ІV. "ЧОРНОБИЛЬ" (ЛЬВІВ, "ПЛАЙ", 1996)

ЧОРНОБИЛЬ У КВІТНІ 1986-го
Обвуглені руки померлих дерев
встромилися в чорнії тучі,
із космосу чорного чується рев,
розбурханий, чорно-пекучий.

Маленька церковця скликає живих,
що десь доокіл заховались,
обгорене тіло дубів вікових
чорнобильську землю кривавить.

Чорнобильські дзвони тривожно гудуть -
молебінь за вмерлих сьогодні...
У чорній одежі каліки бредуть -
дотягувать духом не годні.

Чорнобиль - це вічна планети печать,
у серці народу - пречорна печаль.

"Моя земля, моя держава -
у ній сини її лежать". 1.05.1992

УКРАЇНЦІ
Ми - люди миру, й мир у нас - в серцях, -
історія це свідчить з літ далеких...
Вкраїнці - ми, тож завжди - на злеті -
свої діла доводим до кінця.

"СУД..."
Господь-Бог є у Всесвіті - я знаю...
Закони неба пишуться не нами,
І суд Всевишній є - він тих карає,
хто Україні зло чинив віками.

Суд праведний - від честі він залежний...
Тремтіть, христопродавці і тирани!
Вкраїна наша рідна - незалежна -
й вона сама свої загоїть рани.

Не врятуватись вам уже ніколи:
прозріли нашої країни люди!
Й навіки скинули міцні окови!
Тепер життя у них прекрасне буде.

"...ДЛЯ ТОГО Й ЖИВЕМО..."
Сумніви мене беруть щоразу, -
чи Вкраїну вбачимо у цвіті?
Ми ж для того й живемо на світі,
щоб красу людську творити - разом.

"ХОЧЕТЬСЯ..."
Так хочеться повірити мені,
що я - господар на своїй землі,
що рідна мова є і хата
й моя Вкраїна є - багата.

НІЧНИЙ БІЙ
Нестерпимо так кулі свистять!
Іскри сипляться перед очима,
і вібрує в руках автомат...
"Небо, зорі... Моя Батьківщино!.."
Поряд - вибух - сивіють зірниці.
Гілка скрикнула - корчиться з болю.
Зліва й справа - громи й блискавиці,
і крізь прорізи - в спалахах поле.
Рветься блисками кромішня тьма.
Роз'ярілий ефір - в перешкодах.
Знову - вибух! І останнє: "Ма-ма!.."
...Невгасима луна в небі бродить.

МАРШ УКРАЇНСЬКИХ ВОЇНІВ
Солдати - сини України
в кривавій страшній круговерті
знамена свої бойовії
прославили вічним безсмертям.

Приспів:
Клянемось служити народу -
державу свою боронити,
життя нам віддати не шкода,
щоб кожен спокійно міг жити.

Герої живуть і по смерті -
козацький їх дух не погасне:
нові покоління уперто
знання здобувають сучасні.

Приспів:

Поділля, Дніпро, і Карпати,
і Чорного моря стромини
тепер захищають солдати -
сини молодої країни.

Приспів.

Вони стережуть Україну
і право її на свободу...
Ніколи народ на коліна
не стане врагам на догоду.

Приспів.

Обов'язок наш, вої-братці,
За вільну стоять Україну,
За митну народную працю,
За пісню дзвінку солов'їну.

Приспів:
Клянемось служити народу -
державу свою боронити,
життя нам віддати не шкода,
щоб кожен спокійно міг жити.

МОЄ ДИВО
Вальс сміється над модами віку,
він - як гордий, вродливий юнак,
сотні літ слугував чоловіку -
подавав у житті добрий знак.

І сьогодні під музику вальсу,
повен гарних, солодких чуттів,
я вам щиро в коханні зізнався,
моє диво в тернистій путі.


РОМАНС
Я вас люблю безумно і побожно
(так не любив до мене вас ніхто).
Моє кохання із вогнем тотожне,
воно життя мого змінило тон.

Як птах, лечу у безміри небесні
(для вас з'явився я на білий світ...),
ловлю пісні розмаяні, чудесні -
вони пливуть з моїх далеких літ.

Я віддаю своє вам серце й душу,
в вогні пекельнім я б згорів за вас...
Сказати вам, моя єдина, мушу:
така любов буває тільки раз.


ЧОРНОБИЛЬ
(вінок сонетів)
1
Дзвінок розбив нічну, могильну, тишу,
на проводі тривога - "на аврал",
упізнаю говорить генерал
(два дні тому відбув в столицю нашу).

"Товаришу полковник!.. Все це страшно, -
зірвавсь реактор*... В третій акурат...
В цю хвилю вже відомий результат...
Чомусь в секреті держать горя чашу..."

Запанувало раптом безгоміння...
Так завше є, коли горить сумління...
Хтось розкида, а хтось збира каміння.

Коли біда прийшла й несила жить,
тоді душа, як різочка тремтить...
І ніч квітнева потьмяніла вмить.
_______________
*В ніч 24 на 25 квітня 1986 року на
Чорнобильській АЕС вийшов з ладу
4- ий реактор.

2
І ніч квітнева потьмяніла вмить...
Мене зі Львова кличуть до столиці...
Дихтить реактор - сатанинська птиця,
кидає пилом, - як її спинить?

А наш народ в невіданні сидить.
Йому, бідаці, навіть не присниться,
що в Краї вже не заспіва зигзиця
і соловей сюди не прилетить.

Епоха знань, великої науки
дала ключі свої в нечисті руки...
Вас проклянуть і діти, і онуки.

Безглузда, легковажна ненасить
кермо правління тишком загребла...
О Боже милий, як душа болить!..

3
...О Баже милий, як душа болить!..
В столиці свято у травневім сяйві:
нема колонам ні кінця, ні краю, -
зате Чорнобиль - "На пожар! - кричить.

Мені у Києві недовго жить...
Чи хіміка життя хтось добре знає?..
Він землю рідну лікувати має:
її недугу мусить пригасить.

Й моє життя висить на волосочку...
Хоч і родився вбраний у сорочку,
та доля не дає мені відстрочку, -

вона щодня керунок точний пише -
для мене вибира вогненну точку...
А груди зціпеніли - вже й не дишуть.

4
А груди зціпеніли - вже й не дишуть...
В киян сьогодні всміхнені обличчя -
не помічають мнимого величчя:
з трибуни линуть в небо гасла пишні.

Цілує легіт цвіт шовковий вишні,
вслухається в гарячі майські річі,
вглядається у молодечі вічі,
та раптом струмінь ловить вогнедишний.

Я кваплюся - дороги шмат позаду,
зі мною їде хіміків бригада...
Жде генерал... А піт біжить з нас градом...

Попереду робота - наче вперше...
Літак пласти хмарин у небі креше...
Я слухаю - і біль мене колише!

5
Я слухаю - і біль мене колише:
такої людство ще не знало січі -
не тисяч - сотень тисяч не долічиш...
Минувся вік для всіх живих затишний.

Лише у сні уздрієш світ колишній:
ночей не буде зоряно-магічних,
не буде днів сяйливо-предковічних, -
лиш дзвін в вухах гудітиме нестишний.

Тож ось до чого довела "наука"!
У ній лихе затаєно сидить.
А з того світу ніч холодна стука.

О як шалено час втіка, біжить...
Я щось скажу сусідові з розпуки,
й слова в логічну не лягають нить.

6
Й слова в логічну не лягають нить...
Мій генерал мене не впізнає,
та й сам зчорнів... Завдання роздає...
А тембр його з тривоги аж дрижить...

Команда наша в спецмашинах мчить...
Зібрались хлопці, наче на підбір, -
із Сумщини та із Карпатських гір, -
їх молодість - надія звабна й щит,

і знає генерал, що жде на них,
та мусить уселяти оптимізм:
"Солдатам нашим не боятись лих,

пройдуть вони без страху, сміло скрізь,
не будуть слухать наговорів злих..."
...В вухах на сполох дзвін гучний дзвенить.

7
В вухах на сполох дзвін гучний дзвенить...
Заговорили люди про Чорнобиль -
усе чудово взнали до подробиць, -
але із хвиль чужих ця вість летить.

А над Дніпром самітний птах ячить, -
Виплакує свою гірку жалобу:
"Та що ж ти, Каїне проклятий, робиш?" -
Прорік і впав! Лише луна кричить.

В розвідників стиснулися вуста...
Чи ж зна тепер великий усевишній,
яка Вкраїну поведе звізда?

Невже ми в нього раптом стали грішні,
що він судьбу таку страшну нам дав,
думки мої тремкі на скалки кришить?

8
Думки мої тремкі на скалки кришить
той лаврський дзвін, що світиться на сонці...
Гадюкою* повзе в столицю стронцій, -
Вкраїну нашу спокій вже полишить?

А дзвони б'ють... Рентгени хмари чешуть,
німий народ підмоги в Бога просить:
чорнобильську пожежу хай погасить:
А дзвони лаврські мертву тишу крешуть...

...До Прип'яті машини мчать галопом,
над річкою кружляє чайок стан,
із пекла зирить епохальне око.

Чорнобиль чорним болем в світі став:
символізує смерть. І крок за кроком...
Чужі "дари" усім вилазять боком.
____________________
* 1986-ий рік - рік Жовтої Змії.
9
Чужі "дари" усім вилазять боком -
це добре видно в селищах пустинних:
лиш пси й коти голосять безупинно,
рентгенами пронизані жорстоко.

Й бронемашини втратили вже спокій:
Вони, як й ми, у день вступили судний...
Завдання: шкіру дерти з піль дорідних -
і поховати в землю цю - в окопи.

Історія не зна такого дива
(хоча вона вже дуже-дуже сива),
коли хоронять землю в гріб правдивий.

Простерлася чорнобильська імла,
На цілий світ її накресливсь шлях, -
у Краї гинуть люди і земля.

10
У Краї гинуть люди і земля...
І хлопці вже є хворі у бригаді, -
он "поміч скора" поблизу, за садом,
готова їх в лікарню відправлять.

У мене тута - тисячі занять:
повсюдно розгулявся "мирний атом",
і гинуть раптом без війни солдати, -
за що ж хлоп'ята ці на смерть стоять?

Гряде по руслу передвічна Прип'ять,
свойого шляху їй не обминуть.
Народ вкраїнський море лиха вип'є.

Це ж рік Змії таку накреслив путь…
Не охопити біди наші оком -
пливе Чорнобиль страдницьким потоком.

11
Пливе Чорнобиль страдницьким потоком
в усі краї, в усі куточки світу, -
йому ніколи сонце не засвітить:
він в тьму пірнув, як океан, глибоку.

У нім отрути на мільйони років…
Весни не вбачить, осені і літа…
Не зійдуть в полі ані хліб, ні квіти…
І марно ждати месію-пророка.

Парад планет свій чорний шлях уславив
енергією ядерною -мором…
В полиннім небі плачуть галки хором.

А чорні хмари-тучі сунуть валом,
від радіацій дибиться земля, -
де ж допомога з Красного Кремля?

12
Де ж допомога з Красного Кремля?..
Була команда: "Не зчинять трагедій -
усе минеться… Лише без комедій!
Тут тільки й горя, що усі посплять".

Не обійшлося без великих клятьб…
Наклав на себе руки академік -
Легасов* на ім'я. Він без полемік
покинув світ ГУЛАГів і розп'ять.

Не кожен про високий мріє чин,
бо істина дорожча за життя
у цю добу і прикру, і жорстоку.

Так думає вітчизни справжній син:
не зніс би він пустого каяття -
в державі, де лихе зібралось скопом.
_______________
* Легасов - академік, який відповідав за
атомні станції.

13
В державі, де лихе зібралось скопом,
на всіх призбираних просторах
панує хаос - скрізь содом й гоморра -
й все більш і більш із кожним дальшим роком.

Людина на людину зирить вовком,
пропала "дружба" - чуєш тільки спори...
З усього видно: лад не прийде скоро -
від пересртойки, знать, не буде толку.

А тут ще й зачастили катаклізми, -
Земля звичайним є планетним тілом, -
То землетрус, тепер Чорнобиль грізний...

О як нам рани ці страшні болять!
О як серця всім кров'ю обкипіли, -
який чекає нас дальніший шлях?

14
Який чекає нас дальніший шлях?
На Україні ж - не одна АЕС...
І що? Весь вік нести важкий цей хрест?
За що Господь цю землю так прокляв?

Від "перестройки" вже народ охляв:
пусте в порожнє лить - не добрий жест...
Без вміння не здобути Еверест,
без вітру не колишеться гілля.

Епох на перехресті опинились:
Старе вмира, нове ще не вродилось...
Нам воля дуже часто снилась...

Мене недуга убиває нишком -
то скрутить раптом, то попустить трішки...
Дзвінок розбив нічну могильну тишу.

15
Дзвінок розбив нічну могильну тишу
і ніч квітнева потьмяніла вмить...
О Боже милий, як душа болить!..
А груди зціпеніли - вже й не дишуть...

Я слухаю - і біль мене колише,
й слова в логічну не лягають нить,
в вухах на сполох дзвін гучний дзвенить,
думки мої тремкі на скалки кришить.

Чужі "дари" тепер вилазять боком:
у Краї гинуть люди і земля...
Пливе Чорнобиль страдницьким потоком...

Де ж допомога з Красного Кремля?
В державі, де лихе зібралось скопом, -
який чекає нас дальніший шлях?

НА МОГИЛІ БАТЬКІВ У ЖИТОМИРІ
Прийшов я до Вашої хати
з граніту - мов скеля громадна...
І хочу Вам щиро сказати:
"В нас доля крихка, лихоманна.
Ми всі на путі к горизонту -
іти нам по ній безконечно.
Вам легше велося на фронті:
кінець проглядавсь там безпечний".
"А що ж нам казать тобі, сину?
Свій час ви давно упустили.
Тепер набирайтеся сили...
Щоб більш помилок не робили".


V. "В ПАВУТИННІ КАМІННОГО МІСТА"
(ЛЬВІВ, "ПЛАЙ",1998)

"МОЇ ВІРШІ..."
Мої вірші
в дзвінкій з'явились тиші -
в мені з'явилися вони -
для вас.
Читайте їх,
мої читайте вірші,
в них біль мій,
радість,
сподівання час. 12.04. 1985

ДУША
Ангеліні Буличовій
Я знаю, що двері в твій дім не закриті,
в нім світяться вікна яскравим вогнем,
і серце твоє у нім завше зігріте:
тут творчість палає вночі і удень.

В тій хаті - душа Богородиці діви,
вселенськії сили зібралися в ній.
О скільки надії на успіх щасливий
несе та душа у роботі своїй. 12. 12. 1996

НЕ ЗРАДЖУВАВ
Степану Куцу
Щасливий той, кого життя голубить:
хто правнуків діждавсь - продовжив рід,
кого дружина щиро, палко, любить,
хто батьком гарним був, онукам - дід.
Хто друзів мав і вірив в правди силу,
не зраджував ніколи ні на мить,
добром у кого сповнені вітрила,
тому у пам'яті людській ще довго жить. 25.12. 1996

МАРІЇ ВАКАЛЮК-ДОРОШЕНКО
(в день 70-річчя)
Я знаю: Ваш дух не погасне,
коли навіть серце схолоне.
Весь вік Ви кохались в прекраснім -
зібрали його в своє лоно.

В той дух українство вселилось:
йому все життя присвятили.
Ви рано вставали й журились,
щоб ріднеє слово світилось.

Вас мати у серпні вродила
(від неї в Вас доля і сила),
багаття в душі розпалила -
нові горизонти відкрила.

Ви ж многим розправили крила,
щоб в чистеє небо злетіли.
До Музи справляли вітрила -
красу щоб творити уміли.

Для інших живете і нині,
Ваш досвід дає їм багато...
Посіяне на Україні,
пора нам своє жито жати. 25. 08. 1996

ТВІЙ ДУХ ОРЛИНИЙ
Пам'яті Володимира Висоцкого


Ти вірний вибрав шлях -
не тихий, а стрімливий:
до сонця й до зірок
летів твій дух орлиний.
Не був ти партократом
слухняним, боязливим,
не був і десидентом
крикливим і полинним.
Борню ти починав
за правду, віру й волю -
Бог милував тебе -
не відвезли в Сибір.
Джерела мислі мав -
і піснею, і словом,
йдучи на прю із звірем,
ти захищав наш мир.
Ти всіх душею був,
що гибіли в суспільстві, -
старих і молодих,
яких в борню несло.
Ненавидів брехню,
і грабежі, і здирства,
хотів, щоб все навкіл
трояндою цвіло.
Предтечею ти був
сьогоднішнього часу...
Вертинський, Галич - теж
світання наших днів.
Поети-співаки,
ви під народним гаслом
з надією жили
в буремних звуках слів.
Розпався вже Союз...
Історія планети
записана у код
майбутніх всіх століть.
Висоцького ж зоря
добра промінням світить,
із космосу тепло її
до нас летить.
Ти ніс важкий тягар -
один у полі воїн.
Надію, віру в світ
Посіяв в гарний грунт,
і твій пісенний вірш,
як той цілющий корінь,
людський підносив дух
і викликав на бунт. 24.01.1998

"НУ ВІДКРИЙСЯ..."
Ти для мене така таємнича -
з кожним днем щось нове відкриваю -
і вході, і в усмішці, й обличчі, -
скільки рисок в собі ти ховаєш!

Я про тебе вже думаю зрання:
почуття переповнили душу...
Вчора ти замість слів про кохання
проронила зітхань кілька скрушних.

Ну відкрийся, скажи: я чекаю,
від невідання можна й померти...
Ти від мене всю правду скриваєш...
Не віддай себе тайні у жертвау. 21.12. 1995

"А ЩО, ЯК..."
Добро і зло відчув я одночасно
(пізнав на світі ненависть, любов):
одна людина на землі прекрасна,
а друга - як вампір: чужу п'є кров.

Та - перша - в шані у людей великій:
дарує щастя, силу й теплоту,
а друга - трясця посила лиликом* -
хвороби, стреси... Чутно й смерті стук.

А що, як в краї візьме силу зло
І перші вимруть з голоду і мору?
Державо рідна, засівай добро,
Бо злості вже зібралось ціле море! 7.09.1996


* * *
Чому душа моя болить?
Вона і плаче, і квилить.
Чого чекати, що робить?
Порадь, мій друже, як нам жить.
Чому розруха у житті,
в садах затихли солов'ї
а люди стали дуже злі?
Ну, як нам жити на землі?
Чому порушені права?
Закони лише на словах...
Від болю пухне голова?
А люди...
Люди - як трава! 11.12.1996

* * *
Діяльність передбачить влади
нікому не дано із нас...
Тут навіть віщунів поради
не визначать світання час. 24.07. 1997

ПРО СЕБЕ
Останні дні все більш мене тривожать:
біда гуляє люта навкруги,
живуть на Україні вороги,
вони брехню лиху й неправду множать.

Ну, хто розвіє нині темні хмари?
Хто принесе тепло і радість нам?
Молімося усім святим богам...
Хай згинуть ці одвічнії примари.

Аби в людей були спокійні душі,
добро невпинно я робити мушу,
гартуючи для нації крило.

Не вдасться знищить їх отим потворам,
діждуться днів вони заможних скоро...
...На Україні жито зацвіло. 12.08.1996

* * *
Панує нині на Вкраїні дух злодійства.
Крадуть у центрі й на периферії,
краде міліція, краде і військо,
а влада зупинити це не вміє.

* * *
"Очистити націю треба
од немічних, хворих, старих!"
Ця вість не скотилася з неба:
це владників нинішних штрих! 16.12.1996


ЧЕРВОНІ КВІТИ ВІДЦВІЛИ
(поема)

І. ВИР
Гомін вирує у селах, містах -
звідти трагедія лине і страх...
там же різні зібралися люди,
бо на Вкраїну воля прибуде!
...Волю сьогодні всяко боронять...
Лізуть нахабно - одні в мікрофон,
другі схопилися за самогон,
треті в кутах слова тихо ронять.
Кожному видиться світлий той день...
Бачать одні чистим серцем його,
другі в підвалах співають пісень,
треті запалюють віщий огень!..
Хочуть всі світла й родючих земель...
Правду встановлять у рідному краї!...
Перший, хто схопить рушійний щабель,
владу приборка до самого краю.
Тільки Мойсеї прескромно мовчать,
лише вогненні серця їх кричать:
"Ми ж від нужди спасемо нашу неньку,
виведем з горя люд наш усенький!.."

ІІ. НАЙКРАЩИЙ СОН
Росте мій син - премудрий і вродливий
(здійснився кращий із найкращих снів).
Я хочу вірить - виросте щасливий1:
діждались ми великих славних днів.

    Рости на щастя гарним, добрим людям -
    візьми краси з Зеленої Вкраїни,
нехай тебе уранці пісня будить -
мотив вкраїнський, злотосолов'їний.

Дороги поведуть у дальні далі,
і ти підеш з народом рідним, кровним,
думки його нуртують - мудрі, сталі:
він певності і сили в грудях повний.

А раз є певність й сили Геркулеса,
то й дух козацтва з дальніх літ гряде,
народ наш працелюбним в світі зветься.
Мій син дорогою його піде.

Той біль людей, що в грудях заховався,
посилює вогонь єднання й волі.
Мій син з красою праці запізнався:
Готується він до нової ролі.

ІІІ. "Я ТВІЙ ГРОМАДЯНИН..."
Я Вкраїну хочу бачить суверенну,
соборну, незалежну і державну,
єдину, і натхненну, і рідномовну,
уславнену героями, прадавну.

Віками наш народ чужі терпів гріхи,
від них завжди пливли невідані страхи...
Народе мій, ти мучився століття,
а нині вже твоє збулося повноліття.

Воно збулось сьогодні в пору буяння квітів...
Інакше й сонце на подвір'ях світить…
Ти - мій народ, а я - твій син,
твоє дитя, я твій - громадянин!

ІV. "ЧЕРВОНИЙ ЦВІТ НА ЗЕМЛЮ ВПАВ..."
Червоні квіти відцвіли -
й на землю пелюстки упали...
Було страшне... Душа болить...
Коли в житті ми спокій мали?
В Русі - у той прадавній час
чи в дні татарської неволі,
коли, як ту худобу, нас
тримали у відкритім полі?
...Можливо, сон до нас підкравсь
в роки Московії лихої...
І цей щасливий день настав...
...Ми всі зібралися на лузі
і заспівали в дружнім крузі:
"Червоний цвіт на землю впав". 26.08.1991



VІ. "ЗЕЛЕНИЙ СИГНАЛ НА ПРИЧАЛІ"
(ЛЬВІВ, "ПЛАЙ", 2002)

* * *
Так швидко плине час, що й не сказати --
спливло й мені уже немало літ...
Й згадав собі слова я свого тата:
"Продовжити повинен ти наш рід.
Я вже старий, жив у важких умовах -
голодомор, репресії, війна...
Розруха на укрaїнських просторах...
Ти глянь, яка у мене сивина.
Тобі вдалось закінчити два вузи,
а я про це і думати не міг,
в твоєму серці поселилась муза,
в моєму - сум і біль важкий заліг.
Жив у страху великому постійно,
бо відчував себе завжди рабом,
хоч серце й закипало кров'ю гнівно:
нас обливали брудом і багном.
А ви - розумне, вільне покоління,
в вас сильний дух і молоді серця,
високих дум пишаєтесь цвітінням,
іти вам до життєвого вінця".

Я зрозумів слова свойого тата,
який прославив рід, своє ім'я...
Й борцем за те в житті повинен стати,
щоб мій народ жив, як одна сім'я. 4.12.1997


КРІЗЬ ВИПРОБУВАННЯ
Про себе я одне лиш добре знаю,
що мушу все робити гарне діло.
Великі почуття до свого краю
мене, як сонце літнє, завжди гріли.
З дитинства пам'ять ясно зберігала
в далеких далях батьківські містини...
Я син твій, Україно! Щоб ти знала:
Житомирщина в світ мене пустила.
Її ліси й поля - моя святиня!
Обов'язок завжди я ніс на плечах...
Я дбав про спокій рідної хатини,
де мамин голос змовк у тихий вечір.
Кінця немає у життєвім колі,
приходять весни після зим холодних.
Вік ядерний в своїм пульсує полі,
він в жилах бурунить моїх сьогодні. 26.08.1991

МОЯ ЗЕМЛЯ, МОЯ ДЕРЖАВА
Я маю право, маю право, -
не заперечуйте! - сказать:
"Моя земля, моя держава -
у ній батьки мої лежать.
Вони на смерть в борні стояли
і полягли у час важкий.
Мечі кували із орала,
щоб гнати ворога мерщій.
В граніті, в бронзі ті солдати
(нащадкам - пам'ять про війну), -
під ними фрази дві крилаті:
"Вперед! За рідну сторону!"
На постаменті - зорі-квіти -
троянди... І вогонь горить...
А поряд - ветерани й діти...
І сонце світить з-за гори.
Я поруч з ними! Маю право
на всю планету так сказать:
"Моя земля, моя держава -
у ній сини її лежать".

ФРАГМЕНТИ

1
Немилосердна владо, що ти робиш?
Навіщо гнів свій кидаєш на мене:
злодіям злісним й неукам ти годиш,
порядним людям стискуєш рамена.

2
Я лист твій перечитую не раз...
О скільки в нім чуттів гарячих,
і мудрості, й зичливості, й порад!
Їх теплоти навіки стачить.

3
Чому так рано я встаю -
Ще не зійде і сонце?..
Чекаю раннюю зорю -
дивлюся у віконце.

4
Сьогодні день минув, як і завжди, -
холодний, дощовий, осінній...
На вулицях шукав твої сліди,
та чув лиш вітру голосіння.

5
В грудях запекли рубці печалі,
серце затремтіло, наче різка:
я згадав про ті далекі далі,
що лягли між нами, наче річка.

6
Рубці - це ті безсонні ночі
і ті думки про гарні почуття
і про роки твої дівочі...
Зима уже прийшла в моє життя.

7
Рубці на серці - як рубці на сонці...
Вони поглиблюють мій біль.
Кохання наше - наче волоконце...
Воно ж рятує нас від бід.

8
Читаю твори я Тичини...
Поет цей - мудрий чоловік.
"Чуття єдиної родини"
він славив в віршах цілий вік.

9
"Життя людське - відкриті двері
у невідоме, чарівне..." -
написано так на папері...
Як правило, воно - страшне.

10
Яким би ти не був талановитим,
не визнають тебе на Україні.
Все, що важкою працею здобув ти,
у невідомості так і загине.

11
Президент із урядом свариться...
Хто правий з них - історія скаже...
Їм добробут народу мариться,
а людям не потрібно їх казок.

12
"Живим - живе, а мертвим - мертве", -
такий уже закон природи.
І народитись, і померти -
такі вже генетичні коди.


13
Давно пішли з життя батьки,

і ми на тому вже порозі.
У них заплутані стежки...
Чи ми - на правильній дорозі?

* * *
Я - українець - сильний птах...
В мені кипить-бурлить життя...
Сьогодні думать більше став:
"Яке чека нас майбуття?"

Не сходить з мислі бідний стан
Вкраїни рідної... Печаль!
Куди не глянь і де не стань -
старі й малі з біди ячать.

В душі заліг гіркий полин:
журюся бідними людьми...
Мої думки - їх бистрий плин...
Я стану проти зла грудьми...

Мені дасть сил свята любов
до краю рідного мого.
Керують мною батько й Бог -
запалюють в душі вогонь.

До боротьби із глумом цим
(край кровію уже пропах)...
Ми мусим збутися "бацил",
що на Вкраїні сіють жах. 23.01.2001

ЩИТ МИРУ
До 10 -ої річниці Збройних Сил України
Збройні сили України -
щит народу, сила і краса.
Армія і нація - єдині:
в них життя - новітня полоса.

Десять років на сторожі
наших міст і сіл, без меж полів
Славу і могутність множать
Батьківщини - рідної землі.

В воїнів вкраїнської держави
дух незламний в душах їх живе...
В навчаннях важких - заграви:
випробовується все нове.

Миру місію і дружби
вже чимало літ вони несуть
разом з Військом Польським дружно...
В цьому їхня миротворча суть.

Україну незалежну
боронити воякам повік...
Час у світі став бентежний...
Воїни на чатах - десять літ. 6.12.2001

* * *
Лежав недавно я в шпиталі
і сам з собою вів розмову:
"Чому вкраїнці занехали
свою чудову рідну мову?"
Тому й занепадають духом:
не думають про суть ніколи...
Їм вішають "лапшу" на вуха:
втішають, що вони "моголи".
Вже й пісню склали з слів Шевченка...
І, в сон тихесенько відбувши,
її співають всі раденько:
"Моголи ми, моголи бувші,
ми славна нація у світі -
походим від дітей султана,
живем весело взимку й в літі...
Ми проти всіх до бою станем".
Я ж додаю: "Ви рать погана,
ви рабство прийняли за волю,
ви золотого Тамерлана* -
онучата голі".
Забули ви слова Тараса?
Скоріш навмисне промовчали!
Ви України - не прикраса,
ви по-гадючому сичали".
___________________________________
* Тамерлан (Тімур) (1336-1405), середньоазіатський
діяч, полководець, розгромив Золоту Орду. 10.07.1993

* * *
Ой, мене носила доля
та й по всьому світі.
Скрізь добро, пошана й воля,
люди всюди ситі.
Повернувся в Україну -
в край багатий, рідний -
у садах горить калина...
Та народ в нім бідний.
...Ось і прапор жовто-синій
і тризуб на шпилі...
Незалежна і єдина...
А батьки - в могилі.
І тому я повернувся,
тут бо ж народився,
прадід мій тут жив і гнувся
і за волю бився.
Хоч мене носила доля
по усьому світі...
Повернувся...
Де ж та воля?..
Плачуть рідні діти... 11.12. 1993

* * *
Зло живе на Україні -
добре знаємо про це...
Уряд все кричить про зміни,
люди ж плачуть без кінця.
Сльози їм з'їдають очі,
скоро будуть всі сліпі...
Влада день у день торочить:
"Жити будете як слід..."
Ці слова - слова неправди...
Урядовці сиплять їх.
...Ну, коли ж життя насправді
буде в земляків моїх?
Не раби вони німії -
люди праці і ума...
Та від горя нині мліють:
зaмість світла - тільки тьма. 15.12.1993

* * *
Страшна і зла, і люта доля
дісталась багатьом:
живуть в жебрацтві, хоч на волі,
ідуть крутим шляхом.

У незалежній Україні
страждає бідний люд,
а олігархи сатанинні
його додолу гнуть.

Він не чекав такої долі,
як в бурю океан...
Вкраїна - це сирітка в полі,
що томиться від ран.

Вмирають люди й денно й нощно -
так владці зичать їм...
Якщо помруть, то знають точно:
зміцнять свій владний дім.

А Україна тужить й плаче
і промовляє вслух:
"Невже в людей ума не стачить,
щоб проявить свій дух?

Невже ж вони нікчемну долю
тягтимуть цілий вік?
Вже мають цю так звану волю:
насправді - зовсім ні". 6.12.1994

* * *
Віки стояла на колінах
перед Росією Вкраїна -
її багатство, мудрість, силу
захланність деспотів носила.

Двадцятий вік - вік лихоліття...
Вкраїна - у сльозах і крові:
її зникає рідна мова -
і слів, і розуму суцвіття.

В людей прозріння наступило:
розбилася терпіння чаша
і сталося велике диво:
борці йшли в бій за волю нашу.

...Тепер вони лежать в курганах
(в Сибіру, Азії, Норильську)...
Ми їм співаємо осанну...
Гіркая доля Українська. 10.12.1995

МОЖНОВЛАДЦЮ
Народ тобі дав булаву,
на голову поклав корону,
на біблії ти присягнув,
що будуть праведні закони,
що досягнемо всі життя
такого, як і за кордоном.
Ти говорив: "Не той вже я...
Я буду вашим Вашингтоном".
Але слова, слова, слова -
людським не відповідні думам.
Болить народна голова.
Кума звертається до кума:
"Чому ж ми є такі дурні,
у вірі терпимо, в надії,
живем століттями, як пні,
і щастя наше - лиш у мрії?
Вже незалежні ми тепер...
Від кого? Від якої влади?
Є рідний свій міліонер,
є і жебрак, що просить ради.
На мерседесах й бе-ем-ве
з мобільниками - все ті ж люди...
Їм і раніш було не зле -
святкові дні тепер і в будень.
А український наш народ
живе все гірше, гірше й гірше.
Чекає він на " поворот":
не має сил терпіти більше".

Навіщо взяв ти булаву?
Корона - це ж вінок терновий !
Й не уві сні, а наяву
пульсує лихо в нашій крові... 30.08.2000

"ХОЛОД І ВЛІТКУ НАДВОРІ.."
Дуже і дуже я хворий -
мокрі і груди, і спина...
Сниться: купаюся в морі -
рухаюсь в нім, як крижина.

Хвилі такі холоднючі,
начебто скелі інертні,
груди стиснулись болючі,
мить залишилась до смерті.

Треба ж, щоб все це приснилось?!.
Хай йому біс у реберця!..
Як мені знову зігрітись?
Скороо застигне і серце.

Влада ж тепло обіцяла:
"Буде добро в нас - не горе..."
Чи ж то вона вже без тями?..
Холод і влітку надворі.10.10.2000

* * *
Будував я дорогу життя...
Незатишно бувало мені!
Нині вбачив своє майбуття -
гострий камінь поранив ступні.

Розстрощив він кістки на ногах,
на всіх ранах вогниво пече...
І здається, що світ мій погас,
що тягар свій не скину з плечей.

Чи колись біль покине мене?
Чи усмішка засяє в устах?
Чи угледжу проміння ясне
у людських, повних суму очах?

Що ж тут вдієш? Вже доля така, -
цих страхіть я не бачив і в снах...
А біда понеслась, як ріка, -
Хай ніхто цього лиха не зна.

Я ж не маю великих гріхів...
Ну за що оце горе мені?
Я ж шукав тих незгасних вогнів,
що світили б вкраїнській весні. 10.11.2000

О БОЖЕ!..
З виступів громадян на мітингу,
що відбувся на площі Свободи
у Львові 24.12.2000 року.
Живу сьогодні, наче сам не свій...
Болить душа, усе затерпло тіло.
Здається, що перевернувся світ -
й життя моє у прірву полетіло.

У чім мій гріх? У тому, що живий?
Що справедливості знайти не годен?
О Боже милий, Боже мій святий,
коли добро в країні нашій вродить?

Коли студена зникне заметіль?
Коли весна уже прийде духмяна?
Коли в моєму серці зникне біль?
Чому на Україні жить погано?

Чому лиш зло і злидні в ній ростуть?
Чому нужду повинен люд терпіти?
Чом сироти на вулиці живуть?
...Зате злодії можуть багатіти! 24.12.2000

"ТОГО СВІТУ БАЧУ ДНО..."
Тепер мені вночі не спиться:
роєм летять кудись думки...
Майбутнє гарне не присниться:
у мозку чую шум гулкий.

В дитинстві не зазнав я щастя,
хоч вірив, що воно прийде...
Ходив на сповідь й до причастя
й чекав:
настане щасний день.

Та й в роки зрілі обминув він...
Вже й старість стукає в вікно...
Життя злиденне у минулім,
А нині -
того світу
бачу дно. 29.12.2000

"Я ПЕВНИЙ..."
Душа моя вночі і вдень
тривожиться, сумує, плаче:
у ній палахкотить огень...
Навіщо дні я марно трачу?

Я певний: є в країні вождь,
він вивів би народ на світло,
та олігархів кида в дрож:
не зможуть красти непомітно.

Тому і нищать смілий глас,
вбивають мудрих українців...
У цей важкий до болю час
зав'язують державі кінці.
Намножили злодюг, тиранів,
закрили сонце і зірки,
виховують в людей слухняність,
щоб в рабстві ниділи віки. 30.12.2000

НА ПОРОЗІ 2001-ИЙ
Непогода надворі,
на душі - гіркота,
ходять люди, мов хворі,
а на бруці - вода.
Новий рік цей - без снігу,
повно скрізь калабань,
тихо йде він - без бігу:
звідусиль лине брань.
Лиш стихію і трясця
нам несе Новий рік.
Не добро, а нещастя
Україні прирік. 31.12.2000

НА МОЄМУ ПОДВІР'Ї
І не зима, й не літо, і не осінь...*
Хтозна - яка погода в нас тепер -
то сніг паде, то вітер щось голосить...
І сумно так, немовби хтось помер.

Горобчики ховаються під стріхи,
ворони стаями кудись летять.
І люд збирається - сумний, без втіхи,
на смітнику бомжі брудні сидять.

Хтось з них сказав:"Знов депутат загинув -
закінчив свій важкий, тривожний шлях...
Панує кримінал, немає впину:
держава злодіям - надійний дах".
_______________________
* Кінець осені 2000-го і початок
зими 2001-го року.29.01.2001

* * *
Мене покинула надія...
Тривожусь, як мале дитя...
З дитинства про красу я мріяв
Вкраїни нашої життя.

Роки минали.. Змін - ніяких...
Я став дорослим. Вже й в літах...
Вкраїнці - як узимку птахи,
яким несила вже літать.

Нового дня усе чекають, -
а хто ж їм день оцей пришле?
Невже вони того не знають,
що дух їх бойовий пощез? 15.12.2001

* * *
Вже давно мені не спиться:
думи родяться тривожні,
і душа вночі ятриться -
наче й світ весь став порожній.
А щоб час не плинув марно -
взявсь читати вірші Стуса...
А вони все тіло ранять -
і воно страждати мусить.
Туга огортає серце:
я журюся краєм рідним...
Як добра відкрити дверці -
щоби люд не був наш бідним?

Тож навіщо Стус боровся?
І за що життя віддав він?
Щоб з Вкраїни ллялась кровця,
щоб всі стали підневільні?

Стусу не потрібна шана -
всі ці почесті посмертні...
Україна - вічна рана -
болю не відвернуть мертві.16.12.2001


* * *
Мерці в гробах перевернулись
(над ними сосни аж зігнулись) -
від чорних і страшних чуток:
"Вкраїна злиднів в'є виток.
Її сини в світи подaлись,
і дочки з нею попрощались.
Вона гіркії сльози ллє
і проклина життя своє".
Сміється сонце вдень крізь зуби...
А місяць ніччю в труби трубить:
"О земле, земле, не вмирай,
своїх дітей в світ не пускай.
Збери усіх скоріш додому
(не дай себе ганьбить нікому).
У тебе діти золоті,
виховуй їх у доброті.
Жени у шию олігархів,
новонароджених монархів.
Своїх, вкраїнців, бережи -
від горя й муки стережи". 16.12.2001

ЗАПОВІТ (2)
Присвячено перепохованню патріарха УГКЦ*
Йосипа Сліпого, яке відбулося у Львові на
Святоюрській горі 27-30 серпня 1992 року

Туга і біль, плачі незмитні -
й листки зелені сльози ллють,
і прапори жовто-блакитні
в останню проводжають путь.

За що страждав? За Україну!
За волю, віру, за народ -
свою єдиную родину...
За це в Сибір** - на смертний одр.

І вісім літ на тому одрі
пробув всезнаний патріарх,
його святі діяння мудрі
від нього відвернули страх.

Він витримав тюрму і допит,
знущання лютих палачів...
Вернувся в Рим і жив там доти,
поки у Бозі не спочив***.

І заповів він перед смертю:
"Мій прах на Вкраїну**** везіть -
на незалежну нашу перстю*****-
там літургію учиніть".
____________________
* Українська греко-католицька церква.
** Йосипа Сліпого - Львівського митрополита - було заарештовано 3.06.1946 р.
і відправлено до Сибіру за те, що він виступив проти об'єднання на
Україні православної і української греко-католицької церков.
*** Львівському митрополитові Йосипу Сліпому дозволили відправитись
до Риму лише після смерті Сталіна.
**** Йосип Сліпий помер у Римі 7.09.1984 р.
***** Персть (застар., урочисте) - Земля.
29.08 ,1992


ВЕТЕРАНИ
Учасникам Великої Вітчизняної війни
Птахи пролітають над курганом,
тиша й мир панують на землі,
славимо сьогодні ветеранів -
тих, що воювали з юних літ.

Ветерани - вічнії вояки -
наші прадіди, діди й батьки, -
мужності високої ознаки
перемоги день звели місткий.

Небо зріє в весняній блакиті,
Україна крила розправля,
у людей серця добром налиті,
щедро світить сонце на полях.

Ви на смерть стояли за Вітчизну,
ваші подвиги ввійдуть в віки.
Мертвим ми сумну справляєм тризну,
а живих вбираємо в вінки.


* * *
М.Д..
Я знаю: ваш талант - великий,
такого ще не зустрічав.
Це дар господній, сонцеликий...
Він вас навіки увінчав.

В нім китиці квіток суцвіття
в рядках поезій вже цвітуть.
Вони навчають жить у світі:
в них правда і любов живуть. 12.11.2000

У ДНІ НЕГОДИ
І.Г. та М.П.
Не хочу жити після смерті:
на світі тім життя нема...
Невже, щоб жити, треба вмерти? -
Це ж чистої води обман!

Я мушу жити й в дні негоди
й боротися зі злом важким,
яке на плечах у народу
сидить багато літ і зим.

Я сам - поет! Прошу поетів,
в яких не згасли ще серця:
збирайте факти для сонетів
з життя ганебного вінця.

І не чекайте тих "стипендій",
що вам вдарує рідна власть:
в порі оцій важкій, студеній
вона пошле нову напасть.

Не ждіте слави після смерті,
а славно думайте тепер!
Талант не дайте злу у жертву,
щоб дух козацький ваш не вмер.

Допоможіть Вкраїні встати!
Нехай земля її цвіте:
вона у світі мусить стати
як гроно правди золоте. 11.12.2000

ПАМ'ЯТІ Т. ШЕВЧЕНКА

1
Ти вийшов із низів народу -
із кріпаків, що впали з сил:
вони боролись за свободу -
у краї повно їх могил.

Розкидані в полях країни...
Над ними у журбі хрести...
Прапредкам нашим України
доводилось тягар нести.

Ти наш Мойсей, який в пустелі
аж сорок літ людей водив,
ти наш пророк, вкраїнський геній,
ти мудрості усіх учив.

Казав: "Порвати всі кайдани",
щоб наш народ на волі жив,
а ми - як "правнуки погані" -
лиш тихо плачемо щомить.

8.03.2001

2
Що нам робить, коли Вкраїна -
суцільна рана і руїна?
То радіація, то повінь
підрубують її під корінь.

Й Вітчизна наша з болю плаче...
Тарасе-батьку, ти ж це бачиш!
Допоможи збороти лихо!
А люд принишк наш...
Тихо, тихо
сидить в своїх домівках-норах...
Лише фанатики на зборах
кричать: "Злодії, олігархи
живуть собі, як ті монархи...
Привласнили і розікрали
майно вкраїнської держави".

А на стіні портрет Тараса -
держави нашої окраса. 9.03.2001

"ПОМІТНИЙ СЛІД..."
Сестрі Любі до дня народження
Вже шість десятків прожила ти літ.
За ці роки де тільки не бувала.
Побачила близький й далекий світ -
Монголію, Норильськ, Іркутськ пізнала.

Лишила на землі помітний слід,
позначивсь він на дітях і онуках, -
твого великого це щастя плід,
й батьківської любові запорука.

Ти в роковий цей день накриєш стіл,
за ним - всі наші родичі і друзі...
І після випитої чарки спів
нехай луна, летить по всій окрузі.

О сестро Любо, хай тобі щастить,
і я тебе, як рідний брат,, цілую.
Нехай в душі твоїй живе блакить!
Я з уродинами тебе віншую.

І в цей серпневий світлий день
я теж твої відзначу уродини -
тобі одній скажу лишень:
" За тебе нині вип'ю я чарчину". 4.08.2001

ВІЧНИЙ ЗЕНІТ
Марії Іванівні Дорошенко
в день її сімдесятип'ятиріччя
Ваша думка завжди у зеніті,
в серці квітне райдужна весна,
а в очах яскраве сонце світить -
розуму великого це знак.

Ум той ваші твори наповняє -
"Моноліт", "Бар'єр", гучний "Порив",
"Хліб важкий"... Це кожний добре знає,
хто у них собі цей скарб відкрив.

Ви нам вдарували "Одкровення" -
мудрості беремо в них слова -
це вкраїнства нашого знамення -
люду світла й мудра голова.

Ви митців Болгарії відкрили,
мова їх вкраїнською звучить.
Де взяли ви так багато сили?
Хто вас цеї мудрості навчив?

"Влада почуттів", і "Книга болю",
і "Коли далеко ти" - о Боже!..
Їх читають всі удома й в полі:
в них любов і гнів - це бачить кожен...

Плуг редактора рік в рік тягнули,
й никли ваші молодецькі сили...
Зичу вам снаги, пісень зозулі...
Муза хай не буде вам зрадлива. 25.08.2001

ВОЇН, ЖУРНАЛІСТ, ПИСЬМЕННИК
До вісімдесятиріччя від дня народження
Куца Степана Платоновича - полковника,
журналіста, письменника, члена правління
Львівського відділення Української Асоціації
письменників

З ювілеєм привітати хочем вас,
довгих творчих літ вам побажати,
доброго здоров'я й злету на Парнас,
юним бути й з Музою кохатись.
Вже давно позаду дні жахливих війн:
у снігах Фінляндії страшної...
Битва під Москвою, сталінградський бій!
Ви ж були одним із тих героїв...
Не один фашистський знищили літак,
три підбили гітлерівські танки...
Ви війни змінили страхітливий стан -
й в ній погідні проглядали ранки.
Скоро й Перемоги святкували день,
й ваші груди прикрашали зорі -
в серці вашому горів святий огень:
радості зібралось ціле море!
Згодом - акдемія - нові зірки:
ви - полковник, офіцер армійський...
І пливли у службі нелегкі роки -
на землі родимій - українській.
Служба в армії - вона свій має строк...
Й пенсія уже не за горами...
В вас, полковника, - занять новий виток...
Світ свій з журналістами зв'язали.
Й знову ви - солдат - тепер уже пера...
Кинулись у бій - важкий, гарячий:
з друку йшли статті, немовби - на парад...
Дух ваш з них вистрілював козачий.
Шпальти багатьох газет несли у світ
й раду і пораду для армійців:
армія Вкраїни - рожі буйний цвіт,
вільної держави вихованці.
Повістей аж п'ять уздріли маси -
"Мужність", "Поєдинок в гoрах", "Батьків дім"*,
"З крилами примари"** і "Гримаси"***,
сотні оповідань - пребагатий вділ.
Славний воїн ви, письменник й журналіст,
наш полковник смілий і шановний,
ще раз побажаєм вам багато літ -
років сто, а навіть й двісті повних. 23.12.2001
_____________________
* "Батьківський дім".
** "Крилаті примари".
*** "Гримаси нашого буття".



"ЛЕТЯТЬ РОКИ..."
Заслуженій артистці України Ользі
Журавльовій в день народження.
Летять роки, як птбхи навесні...
Неначе вчора - зізнання в коханні...
Здається, не минуться дні ясні ,
що родять думи мудрі - квіти славні.

Вас розумом Господь не обділив:
дав все для щастя із самoго рання...
Хоч час стрімкий... Та він не зупинив
життєвості душі її згасання.

У вас талант, краса, думки святі:
шановники вам цілували руки...
Долали ви шляхи свої круті:
здіймалися над ними чорні круки.

З вас молодість все б'є і б'є ключем,
летить, як птах, у ясно-синє небо...
Стежини ваші - в запахах клечань,
зробити вам іще багато треба. 3.03.2001

"ТВОЯ ПІСНЯ..."
Твоя сонячна ніжная пісня
все летить понад парками Львова
і у день, і увечері пізно...
Її слухав би знову і знову.

Пісня ця душу й серце тривожить,
викликає журбу й хвилювання...
Я без тебе більш жити не можу...
Без твойого палкого кохання. 17.04.2000


Угору

                      

Hosted by uCoz