Віталій Микульський

СПОГАДИ ПРО БАТЬКА

ВИДАННЯ ДРУГЕ

 

 Видавництво “Плай”

Львів

2003

 

ББК 84.4 УКР

 М 59

“Спогади про батька” – восьма книга сучасного українського письменника Віталія Івановича Микульського і друга – прозова. Вона складається з трьох глав: “Дитячі і юнацькі роки. Війна”, “Життя батька в документах і фотографіях, “Останні роки. Поради нащадкам”.

У першій – розповідається про Івана Васильовича Микульського – батька письменника, про його важке дитинство та юнацькі роки, а також про післяреволюційний період, особливо про той час, коли селян силою заганяли в колгоспи. Чимало сторінок відведено показу голодомору 1932–1933 рр. Показово висвітлено тоталітарний режим Йосифа Сталіна, коли він знищив чимало української інтелігенції. Відтворено картини перших днів Великої Вітчизняної війни, показано героїзм солдатів і офіцерів, які свято вірили в непереможність Червоної Армії.

В другій – фотознімки, що відбивають окремі моменти життя Івана Васильовича Микульського в післявоєнний період.

У третій – батьківські поради українцям, що треба зробити для того, щоб Україна стала квітучою і могутньою державою.

 Редактор Марія Дорошенко

 4702640004 – 03

М–––––––––––––––––––– Без оголошення

 2003

ISBN 966-7313-07-7 ©Віталій Микульський, 2003   

 

СИНІВСЬКА ЛЮБОВ

 

Проза – це насамперед спогад. Розповідь про минуле – далеке чи близьке, реальне чи... І навіть якщо автор все вигадує в повісті чи романі, то створене повинно мати характер – і то переконливий! – реальних подій, – інакше читач такого твору не візьме до рук. Повість Віталія Микульського “Спогади про батька” – розповідь про події, які мали місце в житті українського народу у двадцятому столітті, зокрема починаючи з дореволюційного періоду аж до наших днів, до того ж про події – не вигадані, про життя – не придумане. “Спогади – про батька”. Тобто, в основі повісті – рідні риси найближчої людини.

Чому автор нічого не вигадував, а відштовхнувся од живої реальності? Чим же вона переважує вільну фантазію прозаїка?

Як видно з тексту, з сюжету, з колізій повісті, авторові не треба було вдаватися до творення моделей життя; жива людина, образ якої ліг в основу задуму, – настільки колоритна, що краще не вигадаєш! Чому не взяти те, що найближче лежить?!

Двадцяте століття історики називають “століттям сатани”: воно найтрагічніше в усій історії людства, – воно народило дві світові війни. Планета не раз була на грані третьої світової бойні. Воно “знаменне” ще й тим, що на одній шостій частині земної суші (в тому числі й на Україні) “штиком і прикладом” було здійснено злісний експеримент – побудови комунізму. Це супроводжувалося нечуваними тоді голодоморами, громадянськими війнами, розрухами, репресіями, а також депортаціями окремих груп людей (“інакомислячих”, “ворогів народу”) і цілих народів, мільйони яких знищували у концентраційних таборах.Тож жити в цьому віці було не легко. Не кожному вдавалося зберегти людську гідність, самоповагу.

Автор змальовує в повісті таку людину, яка прожила більшу частину “століття сатани” й зберегла себе як творіння Господнє. Ця людина пройшла не одно коло Дантового пекла – і зуміла вийти з будь-яких випробувань достойно.

Віталій Микульський показує важкі потуги цієї людини. Вона в найважчих для неї життєвих умовах зуміла побороти зло, яке стояло на її дорозі, і достойно вийти з нелегких життєвих обставин.

Автор твору переконливо, засобами класичними, перевіреними, скупо, але точними мазками малює події, очевидцем яких був його батько – Іван Васильович Микульський. В тому числі він захоплює період, коли Україна стала незалежною. Батько – учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, маючи багаторічний життєвий досвід, глибокі знання, радить синові, що є головним у побудові нового життя в незалежній Україні

Велика синівська любов до свого батька і змусила Віталія Івановича Микульського розповісти про нього громадянам нашої Батьківщини.

Книга “Спогади про батька” – потрібна людям.

Левко Різник

Голова Львівської організації

Національної Спілки письменників України

 

“ЩОБ ДУХ КОЗАЦЬКИЙ ВАШ НЕ ВМЕР...”

 

Сучасний український поет і письменник Віталій Микульський після книги нарисів та оповідань “Сектор № 3. Офіцери”. (Львів, “Плай”, 1996) – про перших ліквідаторів чорнобильської катастрофи – знову звернувся до прози. “Спогади про батька” – так називається восьма книга автора.

У поетичній збірці “Зелений сигнал на причалі” в циклі віршів “Моя Україно” поет зізнається:

 

 Мені дасть сил свята любов

 до краю рідного мого.

 Керують мною батько й Бог

 запалюють в душі вогонь...

 

Батько письменника Іван Васильович Микульський – ровесник революційних потрясінь українського народу – народився у селі Лащівці недалеко від міста Умані, що на Кіровоградщині, у багатодітній бідняцькій родині. Напівголодне дитинство і юнацькі роки випали на період братовбивчої громадянської війни, насильницької колективізації та індустріалізації, що провадились під акомпанемент штучно створених сталінських голодоморів.

З юних літ Іван Васильович інтуїтивно тягнувся до знань, і жага до них не покидала його впродовж усього життя.

З болем у серці письменник змальовує, як сталінські опричники знищували цвіт української інтелігенції, яка свято вірила в комуністичні ідеали. Якщо у 1932 – 1933 роках людей просто морили голодом, то в 1937 році тисячі і тисячі невинно заарештованих українців ставали в’язнями ГУЛагів Сибіру, Півночі та Середньої Азії. Ці акції називалися тоді “боротьбою” з “ворогами народу”.

Фахово, зі знанням справи Віталій Микульський змальовує військову службу і фронтові будні свого батька.

Заслуговує великої уваги друга глава книги. В ній показано повоєнний життєвий шлях фронтовика Івана Васильовича. Тут вміщено фото статтей з газет та рідкісні архівні фотоматеріали, що свідчать про його діяльність після демобілізації з армії . Впродовж сорока років він керував автомобільною школою в Житомирі, що гриміла на весь Радянський Союз. Вже тоді вона працювала на госпрозрахунку, готувала професіоналів-водіїв. Іван Васильович за свою самовіддану працю одержав чимало високих державних нагород.

Книгу спогадів завершує глава, присвячена останнім рокам батька, який висловив чимало корисних думок про перші кроки господарювання Незалежної України та про причини її негараздів, виклав своє бачення майбутнього нашої держави.

У творі “Спогади про батька” письменник показав події, які відбувалися впродовж найважчих для українського народу років – періоди колективізації, індустріалізації, голодомору, дискримінації, Великої Вітчизняної війни. З них випливає і відповідна авторська оцінка. Згаданий твір – глибоко правдивий, повчальний, змістовний, психологічно наснажений. Захоплює показом стосунків між батьками і дітьми (старших і молодших поколінь). Вони можуть бути прикладом у сімейному вихованні.

Твір – історико-політичний, пізнавальний у психологічному і соціальному планах.

Федір Медвідь,

кандидат філософії, доцент.

 

 

I.  ДИТЯЧІ, ЮНАЦЬКІ РОКИ. ВІЙНА.

 

Я часто ставив собі запитання: чому наше життя таке хмарне? Чому розумна людина, маючи добру генетичну базу, вмирає з думкою, що прожила свій вік не так, як хотіла? Вона мріяла про щастя. І здавалось: ось воно...Але злі вітри розвіювали невеличкі досягнення. Наступали непередбачені зміни. Крива добробуту різко падала вниз, до початкових засад. І приходиш до висновку: потрібна стабільність – у сім’ї, в державі...

Я щодня згадую свого батька... Він мав філософський склад розуму, поетичну душу. Любив працювати, аналізувати. Не раз казав мені: “Нічого ні в кого не бери і тоді будеш спати спокійно”. За весь свій вік він спробував більше гіркого, ніж солодкого.

Ми не раз сиділи за склянкою наливки, що її робила моя мама. Тато розповідав про свою нелегку долю, а також про долю рідних, знайомих, про важкі ситуації, в які вони потрапляли. Як людина емоційна і вразлива, він, бувало, журився ними, аж сльози текли з очей. Згадка про комічні випадки викликала в нього сміх. Одного разу я приїхав до Житомира (тато жив у моєї сестри Люби, бо вже відчував: дні його закінчуються), і тоді він продовжив розповідь про своє життя, особливо наголосив на періоді, коли мене ще не було на світі.

Пам’ятаю, сидимо в його кімнаті за столом, і він почав:

“Народився я в селі Лащівці, сорок п’ять кілометрів південніше від Умані. Воно розкинулось уздовж глибокого яру, що перпендикулярно примикав до річки Ятрань, і тяглося десять верст з півночі на південь. У ньому було понад двісті дворів. На крутих берегах Ятрані височів ліс. Тут росли дуб, клен, граб, верба і різні кущі. В святкові дні сільська молодь відправлялась до річки купатися, а оскільки ліс підступав до самої води, то вона й зупинялася в ньому. Дівчата збирали ягоди і квіти, хлопці розводили багаття. Гриміли різні забави, співали українських пісень.

Це були післяреволюційні роки, заносилось на громадянську війну. Я тоді був ще малий, але зі старшими ходив на ці гуляння.

У нашій сім’ї росло десятеро дітей. Потім двоє з них померло – Тетяна і Андрій. Майже не пам’ятаю їх. У родині я – передостання дитина. Найстарший брат – Лукаш – народився в 1890 році, за ним з’явились на світ Наталка, Устя, Ксеня, Григорій, Яків, а вже після мене – Маланка. Батька свого, вашого діда Василя, ледве пригадую. Знаю: помер у 1922 році, коли мав п’ятдесят чотири роки. Він також житель села Лащівки. Прізвище – Микульський. Мабуть, у глибокій давнині наші предки були вихідцями з поляків чи ополячених українців. Матір нашу, твою бабусю, звали Ганною, прізвище мала Гончаренко. Народилася в селі Пиковці поблизу Умані. В цьому місті працювала служницею, тут і познайомилася з батьком. Він працював у різних поміщиків кучером. Ця робота матеріально забезпечувала нашу велику сім’ю. Після революції переїхали до Лащівки. На ділянці землі, що належала моєму дідові Іванові, тато збудував невелику глинобитну хату (в ній тепер мешкає сестра Маланка).

Революційна влада виділила нашій родині десять десятин поміщицької землі, її треба було обробляти, а оскільки тато впродовж усього життя працював на поміщиків, то ми не мали ніякого майна. Довелося починати з нуля. Перш за все думали облаштувати хату, придбати коня, іншу худобу та сільськогосподарський інвентар. Опинилися в дуже скрутному становищі. А тут на сім’ю звалилося нове горе – помер батько. Мати залишилася з шістьма дітьми. Старші – Лукаш і Наталка, – завівши сім’ї, жили окремо. Старшому з шести дітей – хлопчику Григорію – було тринадцять років.

На долю матері випали тяжкі випробовування. Через багато років я зрозумів, що не був уважним до неї. Усі ми страждали, але їхньому поколінню дісталось більше горя, ніж нам. Це в них народились думки, які вже ми впровадили в життя”.

 Згадуючи про часи свого дитинства, тато плакав. Рясні сльози котились по його щоках. Моє серце стискалося від почутого, і мені ставало боляче за сьогодення.

Чорні грозові хмари, холодні і непривітні, продовжують шугати над Україною. Чому стільки горя випало на мою стражденну вітчизну? І народ працьовитий, і земля родюча, і розум неабиякий (дай Боже кожній нації такий розум мати), а щастя нема. І тепер, коли говорять про козаччину, про “шароварські часи”, про те гарне українське село – зі ставком, качками, курми, зі свинею в болоті посеред вулиці, – про те, створене пропагандою (як царською, так і радянською), світле і щасливе українство, я згадую батькову розповідь про його дитинство. Звичайно, що багато хто із сучасників перекручує, прикрашує історичне минуле України для своєї вигоди. Певну роль у цьому відіграють письменники.

Рідко який талант досягає правди у відображенні дійсності, щоб майбутні покоління знали правду. Своє минуле я визначаю з фотографій у сімейному альбомі, проте в ньому нема жодного знімка з дитячих літ мого батька. В роки революції, громадянської війни, колективізації та індустріалізації країни людям було не до фотографій.

“Себе пам’ятаю шестилітнім, – розповідав батько головним чином увечері. – Ми мали стару білу кобилу, яка стала джерелом нашого достатку. Тоді господарство без коня не могло обійтися. Десять десятин землі треба було зорати, засіяти, зібрати врожай, перевезти до комори”. – Тато важко зітхав, уважно дивився на внуків, правнуків: хотів збагнути, чи вони розуміють його (той, хто діждався правнуків, кажуть, гарне життя прожив). Гладив дитячі голівки і продовжував: “Ви навіть не можете собі уявити, скільки вашій прабабці потрібно було сил, щоб справитися з господарством. До того ж після смерті чоловіка на її руках залишилося шестеро дітей. Вся важка праця лягала на неї. У господарстві тоді, крім кобили, були ще корова, десять овечок, свиня, кури, качки і лоша. Вона мусила доглядати їх: підготувати для них корми, дбати про різний сільськогосподарський реманент – віз, сани, плуг, борони, упряж. Це все треба було тримати в належному стані. Від світанку до пізнього вечора журилася, як дати раду собі в житті. Ще й готувала їжу, пекла хліб для такої великої сім’ї. Уявіть її робочий день: вставала з першими півнями (десь о п’ятій годині) і починала будити старших дітей. Григорію і Якову діставалось за те, що вчасно не просиналися. А в хаті скільки роботи!.. І розпалити піч, і засунути в неї горшки зі стравами, і нагріти лежанку. (Спали всі в одній кімнаті. Палили соломою і кізяками). Потім – здоїти корову... Навесні, влітку і восени щодня вигнати худобу на вигін, нагодувати коня, свиню, курей, а взимку – всіх тварин і птахів напоїти, викинути гній. Усю цю роботу виконувала мати (їй, правда, допомагали старші діти). Крім того, вона дбала про одяг і взуття для себе і дітей. Під час революції фабрики і заводи були зруйновані, і люди займалися тканням. Технологія його дуже складна, копітка і тривала. Щоб зробити полотно, то перш за все треба було подбати про сировину: виростити коноплю, вибрати її, зв’язати в окремі горстки, висушити, вимочити у воді, а потім знову сушити, з допомогою терлиці позбутися костриці, потім дротяною щіткою прочесати волокно, зробити з нього “кукли”, навинути ці “кукли” на кужель і прясти нитку. З веретена її змотують на клубок, з клубків на мітки, а тоді на снувалку, потім на дерев’яний верстат. На цьому верстаті мама чи Устя робили полотно, відтак вибілювали його. Моя ж робота зводилась до того, що я намотував на цівки пряжу з клубків. Це мене виснажувало. І так – щодня впродовж кількох місяців, а я мав усього шість років. Готове полотно витягували з верстата, розрізували на шматки, вибілювали на сонці (мочили в річці і стелили на траву). Пізніше мама шила з нього сорочки, штани. Люди майстрували свитки з грубої овечої шерсті, кожухи – з овечого хутра. В нашій сім’ї ні свиток, ні кожухів не було, їх мали багаті селяни. Ми, малі діти, всі взимку грілись на печі. Але вже як наступить весна, то в мене радість – без меж. На Уманщині сніг тане швидко: течуть струмки – і вже зеленіє трава, зацвітають проліски, вся сільська дітвора збігається до річки. Бувало, з паперу робимо кораблики і пускаємо їх на воду. Крик, гомін, сміх. А як трохи земля підсохне, то граємося м’ячем. Тоді гумових м’ячів не було, а робили їх з кінської шерсті. Ця гра нам дуже подобалась. А коли виростала трава, мене посилали пасти овець – у ярах, за селом. Там текли маленькі струмки, і ми в них купалися. Чи весна, чи літо, чи осінь – я на пасовищі. Мати та старші мої брати і сестри навесні займалися обробітком землі. Сіяли ячмінь, буряки, просо, гречку, соняшник, садили картоплю, інші культури. Спеціальний шматок землі мама виділяла під баштанні культури – тут росли дині, кавуни. За чотири кілометри від села мали ділянку для вирощування овочів. Нижче від неї текла маленька річечка, уздовж якої росли верби та кущі, соковита трава й осока. Мама щодня перед заходом сонця посилала мене поливати овочі. На це йшло більше ста п’ятдесяти відер води. Не завжди хотілось іти на роботу, проте відмовитися не можна було. Старші діти працювали ще у важчих умовах.

У 1924 році вийшла заміж моя сестра Устя. Взяв її Василь Майбродський – житель нашого села. Він жив недалеко від нас і був із родини заможних. Скоро народилася в них донька – Олена.

В кінці липня починалися жнива. Тоді збирання врожаю провадили вручну – чоловіки косили, а жінки в’язали снопи, складали їх у копи. Мене також брали з собою – доглядати маленьку Олену. В поле виїжджали возом. Біля нього зі снопів споруджували курінь. До дерев’яної стойки прикріплювали колиску, в якій лежала дитина. Літо було гаряче – і тіло дівчинки роз’ятрювалося. Вона дуже плакала. Для мене великою мукою було цілий день сидіти біля колиски. До того ж у курені літало багато мух, які не давали спокою. Одного дня я не витримав і втік. Потім заблукав. Лиш надвечір знайшли мене люди з нашого села і привели додому – до матері.

Без Усті нам стало важко справлятися з господарством. Проте з часом наше життя поліпшилося. Врожай видався на славу. Вродило чимало, а в нашому господарстві – тільки одна старенька кобила. Нелегко було звезти врожай до комори. Тому мати змушена була об’єднуватись з такою, як сама, вдовою. Разом звозили врожай – спершу з наших ділянок, а потім – з її.

Багато клопоту мали з цукровими буряками. Ця культура вимагає великої праці, затрат. Буряки треба викопати, укласти в кагати, відвезти на цукровий завод, що за дев’ять кілометрів. Тільки зернові молотили молотаркою, і вона була одна на кілька сіл. Доводилось чекати черги. В молотьбі брало участь кілька десятків господарів, які кооперувались. І я та ще троє хлопченят змушені були з ранку до вечора поганяти чотири пари старих шкап, що приводили в рух металевий кират. Він крутився і в свою чергу змушував працювати молотарку. Я так втомлювався за день, що не міг ходити. Коні були кволі – порушували ритм роботи. Часто зупинялися, і старші люди кричали на нас. Їх нервове напруження доходило до краю. Надокучали ще й оводи.

Коли я мав сім років, мати віддала мене до школи – в сусіднє село Лебединці. Побачивши багато дітей, я злякався і вирішив утекти додому. Мама відшмагала мене різкою і знову повела до школи. Скоро я звик до шкільної обстановки, хоча ходити на навчання було не близько – зо три кілометри, якщо йти через поле, а дорогою – більше п’яти.

До першого класу з нашого села ходило восьмеро дітей. Серед них – Іван, Дмитро, Марійка і Настя, з якими я здружився. Всі ми вважалися кращими учнями в класі. У навчанні особливо виділявся Дмитро. Його батько був штундистом – вельми грамотна і освічена людина. До своїх дітей ставився вимогливо. Вчила нас Віра Олексіївна Бурцан, молода ще жінка. Чоловік її був директором школи. Вони мали двох хлопчиків. Чотири роки вона виховувала нас. Ми її любили, як рідну матір. Віра Олексіївна – вчителька, як кажуть, від бога. Ті перші знання, які ми від неї одержали, заклали в нас основу для дальшого життя. Більшість її учнів стали освіченими людьми. Ми ходили з нею до лісу, до річки. Вона організовувала всілякі ігри, вчила співати, ставила з нами п’єси українських авторів. Я і Марійка виконували головні ролі. Ми грали не тільки в школі, але й в сільських клубах навколишніх сіл. Місцеві жителі зустрічали наші виступи бурхливими оплесками. Ми жили в період, коли йшов перерозподіл власності. Він провадився варварськими методами. Знищувались кращі сили нації. То були страшні часи. А втім – коли вони для українців були легкими?”

На батьковому обличчі проступала скорбота, очі потьмяніли, на лобі прорізалась глибока зморшка. Щось у ньому ламалося. В його душі з’явилися нові почуття. Я не розумів їх. І зараз, коли пишу ці слова, думаю: нелегко нашим батькам жилося. А як тепер нам? Вони в щось вірили, – а ми?.. Проживши понад сімдесят років, аналізуючи своє життя і своїх рідних, я думаю про історію нашої нації і приходжу до висновку: дивні ми люди – українці. Ніколи один одного не підтримуємо. Чому? Наша кров розбавлена польською, російською, татарською, турецькою та кров’ю інших завойовників. Це дає про себе знати. Українцям передано гірші якості чужих народів. Тому й не створили вони своєї державності. В усі часи їм було не легко. Жили тільки надією. Лише на моєму поколінні помітний перелом. Чи утвердиться він? Батьки дали нам життя, – а чи забезпечили майбутнє? Нема тепер на Україні надійної влади. Є гетьмани і полковники, які не вірять у свій народ, торгують ним оптом і вроздріб. Нашою владою управляють жиди, росіяни, американці, німці... О, як я хочу, щоб мій народ став самостійним і заможним, щоб у своєму поступі він випередив інші народи і нації світу. Хочу, щоб наші можновладці не тільки говорили гарні слова, а й працювали!

Слова батька звучать у моїй голові.

“Вчитися хотілося, – казав він, – та біда в тому, що не було в що одягнутися і взутися. До пізньої осені ходили ми босі. Бувало, льодом беруться калюжі, а я до школи біжу роззутий... Коли випадав сніг, я взувався в старі шкарбани, замотував їх онучами і біг на заняття зранку, а по обіді в них обувалася Маланка і теж мчала на навчання. І свитка в нас була одна на двох. У великі морози, коли я ходив до шостого класу, мама одягала мене в благеньке пальто. Шапки я не мав – натягав на голову ще дідівську – столітньої давності.

У 1928 році до сестри Ксенії посватався парубок – Максим з хутора імені Т.Г.Шевченка, за п’ять кілометрів від нашого села. На другий день відбулися заручини, а на третій – Ксенія передумала виходити заміж за цього хлопця. Мама змушена була просити мого брата Григорія і мене віддати сватам хліб, який вони нам принесли, і повідомити їх про відмову Ксенії. Коли я і Григорій пішли до сватів і сказали їм про це, вони дуже розхвилювались. Особливо переживав Максим. Ксенія подобалась йому: вона була справжньою красунею... А ще коли в селі підносять гарбуза, то це вважалось великою ганьбою. До того ж свати – заможні люди, а ми – бідняки. Як могли відмовити їм? Такої ганьби вони не могли знести і тому батько молодого запріг коней, посадив на сани свого сина і Григорія (мене залишили в хаті заручником) і поїхав з ними до нашої бідняцької хати. Насилу він умовив Ксенію вийти заміж за Максима. Через три тижні справили гарне весілля. Тоді я вперше спробував горілки, після якої мені було дуже погано. Сім’я наша зменшилась на одну особу. Григорію сповнилось вісімнадцять років, і він став хазяїном на господарстві. Нас уже називали заможними – мали двоє коней і вже не спрягалися ні з ким. Мама замовила мені чоботи в місцевого шевця. Радості моїй не було меж. Влітку я до школи не ходив, а пас овець і корову. У свято і в неділю сам водив коней на пасовище. Мені це дуже подобалось, бо я на одному коні їхав верхи, а другий – ішов поряд. На пасовищі сплутував їм ноги, і вони паслись. З іншими хлопцями я грався в різні ігри. В будні всі дорослі їхали в поле, а мене і Маланку залишали дома – годувати свиней, качок, курей.

Наш сусід Іван мав донечку Дуню. Ровесниця Маланки. Вона прибігала до нас, і ми цілими днями гралися на подвір’ї, ходили до річки – купалися, ловили пічкурів.

Одного разу, ввечері, мама напекла пирогів з вишнями і залишила їх у коморі, прикривши рушником. Ми забули зачинити двері і пішли до річки. Кури зайшли до комори і розгребли всі пироги. Від соковитих вишень почервоніли долівка, лавки, продукти.

Цього дня мати прийшла з поля раніше, ніж завжди. Побачивши той розгардіяш, розгнівалась. Покликала мене і Маланку, схопила різку і почала “пригощати” нас, потім прив’язала до Маланчиної ноги мотузку і причепила її до акації. Не раз нам діставалося за наші витівки...

Наступив 1929 рік. Він змінив життя нашої сім’ї, і не тільки нашої

Я бачив, як наших односельчан кликали до сільради (тоді її називали “розправою”). Вони дуже про щось сперечалися. Ми, діти, бігали по вулиці і не розуміли, чого це старші люди такі нервові. Потім керівники села зібрали сходку. Голова сільради, директор школи, уповноважені району агітували селян вступати до колгоспу. Мовляв, вони житимуть краще, якщо об’єднаються. Бажаючих було мало. Але з часом до нього вступили бідняки, потім – середняки. Наша мама довго вагалася. Та мої старші брати порадили їй іти за прикладом інших. Щодня на подвір’ї сільради відбувалася бурхлива сходка. Люди не розуміли, як це працювати разом. Такого ще не було. Ходили різні чутки. Але активісти наполегливо роз’яснювали переваги колгоспного ладу. Впродовж зими більшість лащівчан піддалася. Подала заяву і мама. Порядок вступу такий: треба було здати в колгосп коней, реманент.

Так і зробили. Коней розмістили в хлівах більш заможних колгоспників, реманент звезли на колгоспне подвір’я. Навесні всі разом зорали землю, засіяли її ярими культурами. Восени зібрали врожай. На трудодні видали багато зерна.

У 1930 році вродило ще краще, люди одержали чимало хліба. У жнива правління колгоспу розпорядилось готувати обіди для колгоспників. Обідали під відкритим небом у полі. Спочатку це викликало в людей інтерес, але з часом обіди перестали готувати.

У 1931 році селяни змушені були віддати до колгоспу не тільки коней, корів, свиней, реманент, хліви, але й домашню птицю. Ясна річ, люди вже не мали дома молока, м’яса, яєць. Незадоволення діями властей досягло критичної межі. В лащівчан забрали все і нічого не віддали...”

...А що тепер робиться на Україні? Через сімдесят років все повторилося: можновладці забрали на вічне віддавання багаторічні грошові вклади та багато іншого. Тоді більшовики боролися за ідею, – а тепер? Владні мужі і політики зробили свою негідну справу хитріше: вони юридично все обгрунтували. І нехай ніхто не дивується, що в обкраданні народу об’єдналися комуністи і антикомуністи, ліві і праві – всі ті, що мали відношення до влади.

Грабіж українців відбувся, зробили це ті, що тримали в руках кермо. Майбутні покоління осудять цих керманичів, новий Месія поведе їх шляхом прямим і рівним. Дай Боже, щоб це відбулося без крові.

“Люди протестували, – говорив тато, – проти усуспільнення худоби і птиці. Тоді Йосиф Віссаріонович Сталін написав статтю під назвою “Головокружение от успехов”. У ній йшлося про перекоси на місцях... Під її впливом селяни забрали коней, корів, свиней і птицю додому. Колгосп почав занепадати: багато хто вийшов з нього.

У цьому ж 1931 році почалась кампанія здачі хліба державі. Вирощене колгоспниками зерно забрала влада. До того ж кожний двір повинен був здати певну його кількість, і ця норма повторювалась. Дійшло до того, що в людей забрали все. Особливо жорстоко ставились до тих, що вийшли з колгоспу. Щоночі їх викликали до колгоспної контори і вимагали здавати зерно, їх роззували, виводили надвір, а потім знову тягли до контори – і ставили їм ті ж самі вимоги.

Дехто ховав хліб, щоб діти на зиму не залишилися голодними. Активісти розшукували ті сховки з допомогою пік. Якщо в когось знаходили зерно, то відразу забирали його. Потім казали, що цей ненажерливий куркуль не хоче допомогти робітничому класові. Рідко кому вдавалося обхитрити їх. Хоч наша велика сім’я вважалася бідною, їй також визначили норму здачі, правда, трохи меншу, ніж “куркулям”. Ми їли гнилу картоплю, макуху, але повинні були загадане здати. Шукаючи виходу, йшли до колгоспної скирти, обмолочували там солому і щодня відносили на склад по два-три кілограми зерна, хоч самі були голодні. Взимку 1932 року весь хліб у селян відібрали. Почався голод. У колгоспі працювала кухня. Там варили “баланду” з гнилої капусти і огірків. Я і тепер, через більше, як сімдесят років, чую той огидний запах. Та на цьому знущання над людьми не закінчились. Правлінці колгоспу складали списки тих, кого треба розкуркулити. Вночі гурт активістів ішов до цих “куркулів”, знімав солом’яні стріхи з дахів, усіх (старих і малих) виганяли надвір і вигукували: “Йдіть, куди очі глядять”. Я наче й зараз бачу того нашого сусіда з трьома малими дітьми, якого видворили на глибокий сніг у морозну погоду. І він пішов зі своєю сім’єю у світ за очі. Це стало масовим явищем. Вийдеш, бувало, вранці з хати, оглянешся навкруги і бачиш засніжені хати без стріх. Тільки димарі стирчать та холодний вітер виє. А навколо – ні душі. Село вимирало.

Після таких заходів влади селяни почали вертатися до колгоспу, проте молодь (юнаки і дівчата) тікала до міст на заробітки, щоб якось зберегти своє життя. Мої два брати – Григорій і Яків – поїхали до Севастополя – на військові будови. З нашої великої сім’ї залишилися дома тільки мати і я. Сестру Маланку забрала до себе Ксенія, яка жила і працювала в радгоспі.

Навесні 1932 року почався найбільший голод. Усі запаси, які в кого були, – з’їдено. Тільки-но розтав сніг, люди, як вороння, вийшли в поле – шукали в грунті перемерзлої картоплі, що залишилася після збирання. Я теж щодня ходив за нею. Мати її варила, додавши лободи і листя з бересту. З цієї суміші пекла пляцки. І вони мені здавалися дуже смачними, як нині той бутерброд з чорною чи червоною ікрою. Допомагала нам і сестра Ксенія. Інколи я ходив до неї за висівками...

Одного разу мені спала на думку одна ідея. Я згадав, що в 1930 – 1931 роках ми, піонери, збирали лікарські трави і сушили їх на шкільному подвір’ї, там же колгосп сушив сочевицю, а потім її виносили на горище. Ану ж чи не залишилось там трохи її в закутках? І я таємно пробрався на те горище. Справді, була. Я набрав її в мішок і приніс додому. Це повторювалось не раз. Сочевиця дуже нас виручила тієї зими. Якось мама полізла на горище і знайшла там стару телячу шкуру. Принесла її до хати, а до нас саме тоді завітав сусід Іван. От він і каже моїй мамі: “Ганно, давай ми її обсмалимо і зваримо з неї холодець”. Так і зробили. Обсмалили, розмочили, обшкребли, вимили, а потім зварили. І хоч вона лежала багато років, проте холодець з неї виявився великим делікатесом.

Влітку 1932 року випало багато дощів, на полі вродило погано, та й працювати в колгоспі не було кому. Частину людей виселили, а інші самі виїхали з села. Чимало односельчан хворіло. Люди почали вмирати. На трудодні нічого не дали. На городах теж нічого не вродило. Життя ставало все гіршим, і взимку 1933 року, особливо навесні, голод досягнув апогею. Мертві валялися на подвір’ях, на дорогах, полях: їх нікому було ховати. В окремих селах смертність сягала до дев’яноста відсотків. Були випадки, коли батьки їли своїх дітей. Колгоспна худоба загинула. Мені часто доводилось відправлятись до конюшні за “пожитками”, і я бачив, як на здохлого коня, якого викинули на подвір’я, накидалися люди з ножами, хоч на ньому – лише шкіра та кості. Кожний намагався вирізати серце, легені, печінку. Тут не раз виникали сварки, доходило і до бійки. Люди – як здичіле стадо собак. Часом згадую пережите, і здається, що це страшний сон мого дитинства. Але ж то – не сон, то була жахлива трагедія українського народу.

Влітку 1933 року я вирішив покинути навчання. Дуже сподобалось ходити “в нічне” – пасти лошат. Проте директор школи не дав мені цього зробити, і я закінчив сім класів.

У 1934 році гарно вродив хліб – пшениця, жито, а також овочеві культури. І коли налились колоски, я і мати одного разу нарізали їх, вилущили зерно і наварили каші. Яка вона була смачна!.. Наїлись досхочу, тоді й закінчилось наше голодування. Було відмінено карткову систему на хліб. Його вільно почали продавати в крамницях. Штучно зроблений голодомор завдав величезної шкоди сільському господарству. За два роки поля заросли бур’янами, кущами, на них розмножились шкідники. Бувало, іду до сестри в радгосп – і страшно стає: бур’яни – три метри заввишки. Думав: “А що як вискочить вовк і роздере мене на шматки?” Про вовків не було чути, а от про людей, що їли своїх дітей і здичавілих собак, чув багато легенд... Ці два роки голодомору залишились у моїй пам’яті як наслідок діяльності “вождя всіх народів і всіх часів”. Не маючи життєвого досвіду, освіти, я не міг тоді збагнути обстановки в нашому суспільстві. Ім’я Сталіна було символом нашого життя. Ми, підростаюче покоління, виховувались на принципах відданості Вітчизні, партії і особисто товаришу Сталіну. Він був для всього народу вождем, батьком, вчителем. Його слово – закон.

Після голодомору 1932 – 1933 років країна почала набирати сили: в колгоспах на трудодні дали зерна. Відроджувалось село, держава індустріалізувалася.

Сім’я наша складалася з трьох осіб – мама, я і Маланка. Старші мої брати і сестри жили окремо, я вже згадував про це.

В колишньому поміщицькому палаці, що височів у нашому селі, відкрили сільськогосподарський технікум, і я хотів вступити до нього. Але мати не могла утримувати мене, і тому, як активний комсомолець, я одержав від директора школи пропозицію піти на курси, де готували вчителів початкових шкіл. Брат Яків відвіз мене до райцентру, в село Бабанівку, за двадцять кілометрів від Умані, де мали бути ці курси. Досі я ніколи не жив окремо від матері, і тому боявся залишитись без неї. Брат довго умовляв мене. Нарешті я дав згоду. Знайшов пристанище (“куток”) в одного селянина. В цьому закладі я одержав ази педагогіки і методики. Потім успішно склав екзамени і здобув право викладати в початкових класах. Потрапив до школи в містечку Підвисокому. Тут проживав мій брат Лука (працював завгоспом МТС). Кілька тижнів я мешкав у нього. Він мав маленьку однокімнатну квартиру – на сім’ю з чотирьох осіб. З часом я винайняв собі “куток”.

За зиму моє взуття зносилося, купити нове не було за що, тому я ціле літо ходив босий. І до школи я, вчитель, прийшов босий, у старому, полатаному костюмчику з байки.

Перед початком навчання мала відбутися вчительська конференція, але мені було не до неї. “В чому йти?” – думав я. Виручила сестра Ксенія. Вона подарувала мені черевики і костюм свого чоловіка. В цій обнові я пішов на це засідання.

Спочатку вів другий клас, а потім мені запропонували посаду старшого піонервожатого. Пізніше перевели на таку ж посаду в середній школі села Кам’янечого.

Тут викладав ще й фізичну культуру та співи, хоч від цих дисциплін був далекий.

Невдовзі до нашої школи прислали нову вчительку – Віру Антонівну Нестерук – випускницю Житомирського педагогічного інституту – викладати хімію і біологію. Тоді лише вона одна була тут з вищою освітою. Ми з нею стали друзями, а через чотири роки побралися (це твоя майбутня мама).

Цей період виявився найтрагічнішим в історії нашої Вітчизни. Події розвивалися так. У 1934 році відбувся ХУІІ з’їзд ВКП(б), на якому підвели підсумки індустріалізації і суцільної колективізації держави. Досягли великих успіхів, які приписали товаришеві Сталіну. Того ж року убито Сергія Мироновича Кірова – улюбленця партії і народу. Таємниця цього вбивства досі невідома. Проте воно послужило причиною для Сталіна розпочати масові репресії. З’явився термін “ворог народу”. Особливо поширились репресії в 1937–1938 роках.

Якщо в 1932 – 1933 роках люди вмирали з голоду (цілими сім’ями і селами), то в 1937-му сотні і тисячі їх заарештовували і відправляли в ГУЛаги Сибіру, Півночі, Середньої Азії. Бувало, прийду вранці до школи і довідуюсь: вночі забрали двох учителів. І так щодня. Через кілька місяців не стало всіх наших чоловіків. Мене не чіпали тому, що молодий.

У Москві почалися процеси над “ворогами народу”. Тепер уже відомо, що це навмисне робили Йосиф Сталін і його оточення.

Хочу розповісти про одну трагічну подію, яка відбулася в Підвисокому. Підвисоке – районний центр, південніше від Умані. В ньому функціонували десятирічка, МТС, районні організації. Посеред міста містився клуб із залом на двісті місць. Тут увечері демонстрували “німі” фільми, а щонеділі і в свята влаштовували танці. При клубі працював гурток художньої самодіяльності, який ставив п’єси. Керувала ним вчителька – Ніна Степанівна. Першим секретарем райкому партії був Іван Петрович Мартишкін, його прислали з Москви. Це – дуже енергійна високоерудована людина. З ранку до вечора їздив на “газику” по району, всі його побоювались. Глибоко відданий радянській владі і партії, викладав у нашій школі конституцію. В 1937 році його перевели на роботу в Київський обком партії, а замість нього першим секретарем райкому партії обрали Сергія Кисельова, також москвича, який раніше працював на комсомольській роботі. На початку 1938 року по райцентру пішли чутки, що Мартишкіна та ще шістьох заарештовано як “ворогів народу” і відправлено в уманську тюрму. Ці чутки підтвердила місцева преса. Вона повідомила, що в липні 1938 року відбудеться суд над цими “ворогами народу”. Нас, групу комсомольців, осіб з двадцять, озброєних гвинтівками, послали на допомогу міліції – охороняти підсудних. Настав день суду. Зі всіх сіл і хуторів приїхали делегації. Біля клубу зібралися тисячі людей, а з нас, охоронників, вишикували коридор біля входу.

І ось їх привезли. На легковій машині Газ-АА відкритий тент, поряд з водієм сидить офіцер НКВС з наганом у руці, а на задньому сидінні – Мартишкін в оточенні двох офіцерів НКВС, також з наганами напоготові. У кузові вантажного автомобіля – решта підсудних, кілька охоронців з гвинтівками, ззаду – ще одна машина з охороною.

Видовище гнітюче. У всіх тих, кого привезли, – довгі бороди, їх не можна впізнати. Одяг на них подертий. По одному зсаджували з машини і вели до окремої кімнати. В ній не було ні стільців, ні лав. Вони сідали просто на підлогу. Прийшли судді. Підсудних запровадили до залу, де повно людей, делегованих із сіл району. Всіх суддів і прокурора прислали з Києва.

Прокурор в обвинувальному акті сказав, що ця “банда” збиралась на таємні наради і висловлювала думки про повалення радянської влади, давала вказівку косити недозрілі хліба, а Кисельов радив колгоспникам навколо плантацій цукрових буряків копати канавки похилими, що дає можливість шкідникам-довгоносикам виповзати на поле. А одного колишнього голову колгоспу обвинуватив у тому, що племінний жеребець зламав ногу. Всі ці сміховинні закиди підтасовано так, нібито “вороги народу” робили замах на радянську владу.

Енкаведисти вели серед людей таку пропаганду, і більшість з них вірила, що заарештовані справді винні. Перед судом стали перші секретарі райкому партії Мартишкін і Кисельов, голова райвиконкому, двоє директорів МТС, двоє голів колгоспу. В заключному слові Мартишкін жорстко відстоював свою невинність. Він твердив, що це якась навмисна провокація. Навіть сказав прокуророві, що його самого чекає така ж доля. І сказане ним скоро підтвердилось. За слухами, які дійшли до нас, суддю і прокурора засудили до розстрілу. На мене дуже подіяло заключне слово Кисельова. Він був молодий – мав не більше двадцяти п’яти років. Коли почав говорити, в залі стояла гробова тиша. Підсудний відкидав висунуті йому звинувачення, доводив свою щиру відданість Вітчизні і партії. І під кінець свого виступу просив зберегти йому життя; люди в залі заплакали. У мене теж з’явилися сльози: не міг стримати їх. Боявся, щоб цих сліз не помітив хтось, адже я – охоронець “ворогів народу”! Така моя поведінка викликана співчуттям до підсудних.

За вироком суду до розстрілу засуджено Мартишкіна – колишнього першого секретаря райкому партії, Лелеку – голову райвиконкому, Мишлейникова – директора МТС, одного голову колгоспу (прізвища не пам’ятаю). До десяти років позбавлення волі засуджено Кисельова – першого секретаря райкому партії, одного директора МТС, одного голову колгоспу (прізвищ не пам’ятаю). Коли зачитували вирок, обличчя засуджених зблідли, закам’яніли. Ці люди здавалися восковими фігурами, з лобів яких стікали краплі поту в горошину завбільшки. Мене охопив жах.

Після оголошення вироку охорона вивела їх з приміщення і попровадила до машин. Мартишкіна, як “головного злочинця”, знову посадили у відкритий “газик”, усіх інших – у кузов грузовика. Мене приголомшила така картина: біля машин скупчилося багато людей – дружини, діти, родичі потерпілих. Раптом піднявся неймовірний крик, за ним – плач. Вони рвалися до машин. Проте охорона не пускала їх. Багато хто знепритомнів. Коли автомобілі рушили, засуджені посилали своїм близьким “повітряні” поцілунки. Енкаведисти не давали їм можливості востаннє попрощатися з рідними і близькими.

Відправили їх до уманської тюрми. Пізніше газети писали, що вирок виконано. Така кампанія провадилась в усіх областях України. Це зроблено з метою залякати народ і ще більше утвердити культ Сталіна. Лише після смерті цього тирана їх було реабілітовано.

Я пережив голодомор 1932 – 1933 років. Бачачи, як невинних людей садили в тюрми, позбавляли життя, у моєму серці навіки залишився відбиток тих трагічних часів. Дуже довго пропаганда вселяла людям, що Йосиф Віссаріонович Сталін – великий вождь, батько і вчитель. Його славили, як Бога.

В 1938 році я закінчив Київське танко-технічне училище. Хоч і важко мені, сільському хлопцеві, було звикати до військової служби, проте два роки минули дуже швидко. Як воєнтехніка другого рангу, мене послали служити у танкову дивізію, що стояла в місті Нарофомінську, поблизу Москви. Служба давалась нелегко. За будь-яку провину могли дати статтю “Кримінального кодексу”.

Батько на мить замовк, задумався. Мабуть, йому ввижалось пережите, ставало на повний зріст, і перед очима пропливали картини минулого – гіркого і неймовірного.

“Я розповім вам, – продовжив тихим голосом, – про свою армійську службу в ті часи. Я служив тоді помічником командира танкової роти по технічній частині. Сталося це взимку. Морози досягали більше сорока п’яти градусів. Танки в нашій роті не відзначалися новизною, і під час сильних морозів завести їх було неможливо. Одного такого вечора механік танка, випустивши воду з двигуна, забув відкрити пробку радіатора – і не вся вода стекла з нього. Коли вранці налили окропу, то половина його не ввійшла в систему охолодження. Двигун не завівся. Вся рота виїхала на полігон, тільки я і цей недотепа-механік залишилися в парку – з тим, щоб завести танк і приїхати на полігон. Треба було відбуксувати машину до майстерні, що знаходилась за кілька кілометрів від місця події. Буксувати нічим. А час минав. Я доповів про це помічникові командира полку по технічній частині. Він виділив мені тягач. Але цей тягач не міг потягти танк. Біля мене вже почав крутитися оперуповноважений. У зв’язку з цим випадком він міг мені і механікові причепити ярлик “ворогів народу”. В кінці дня прибув командир роти. Висварив мене, і лише пізно ввечері притягли понівечену машину до майстерні. Механік – недосвідчений, і тому кілька разів трос обривався, та ще й днювальний по майстерні не хотів нас пускати. Тоді командир роти наказав пробити ворота. Днювальний злякався і відчинив їх. Цілу ніч гарячими ганчірками відігрівали двигун. Нарешті запустили його, витікання не було – і ми легко зітхнули. Це – перше моє хрещення на службі. Я тоді багато пережив...

Саме в той час почалась польська кампанія, і наш полк готувався до неї. Але вона швидко закінчилась. Настала зима 1940 року, а з нею – і фінська війна. Ця зима видалася дуже лютою – хуртовини, морози за сорок градусів. Війна була дуже жорстокою. Багато її учасників замерзло у фінських болотах, а ще більше обморозилось. Я бачив цілі ешелони калік – солдатів без рук, без ніг.

У нашому полку всю бойову підготовку спрямували на те, щоб брати участь у війні з білофіннами. Полк переозброювався новими танками. З цією метою мене послали на Харківський танковий завод. Там ми одержали нові машини БТ-7м з дизелем В-9. Швидко їх освоївши, ми почали вантажитися на фронт. Коли завантажилися, радіо вранці повідомило про перемир’я. Почалося мирне військове життя: навчання, стрільби, догляд за технікою. Проте це продовжувалось не довго. Прийшов наказ знову збиратися – тепер на захід. Через кілька днів вивантажились на кордоні з Литвою, перейшли його і окупували цю невеличку державу. Литовці підходили до наших танків і дивувалися, що вони зроблені з броні, а не з фанери. Їхні пропагандисти твердили, що радянські танки – фанерні.

З півроку ми пробули в Литві. Там зі мною стався такий випадок. Мій другий батальйон розмістився в лісі – за п’ять кілометрів від полкового штабу. В одній з машин було виявлено дефект у двигуні. Довелося ремонтувати, а операція ця – трудомістка. Саме тепер мене спіткало лихо. На складі паливно-мастильних матеріалів, під час їх навантаження, я поклав свій наган на землю, щоб не перешкоджав працювати, та й забув про нього. А коли згадав, то відразу повернувся, щоб знайти його. Проте цієї зброї на місці не виявилось. Опитав солдатів і завідуючого складом, але це нічого не дало. Наган як скрізь землю провалився. Я відправив танк у батальйон, а сам пішов до штабу полку доповісти про цей випадок. По дорозі зустрів комісара полку, і той порадив звернутися до полкового командира. Коло штабної палатки сиділи командир дивізії і командир полку. Коли генерал поїхав, я доповів про це полковому командирові. На другий день мене викликав командир дивізії і за таке “халатне” ставлення до зберігання зброї оголосив п’ять діб арешту. Мене це гнітило, але я був задоволений, що так легко обійшлося. Коли в Литві встановили радянську владу, наш полк відправили в Нарофомінськ.

Після Нарофомінська мене послали служити в Середню Азію – в танкову дивізію, яка дислокувалась у містечку Мари. Тут я мало не позбувся життя. Механік-водій, не маючи достатніх навиків водити танк, мало не переїхав мене. Йдучи попереду машини, я подавав йому відповідні сигнали. Танк рухався повільно. Не дійшовши до задньої стінки боксу, я скомандував: “Стояти”. Але той замість уперед подав ручку газу назад. Танк притиснув мене до стіни, але я інстинктивно підскочив і потрапив під гармату. Проламавши стіну, танк наїхав на вантажну машину з відкритими бортами, і я з купою цегли опинився на її платформі. На щастя, залишився живим. Стиснуло мені груди, порвало танковий костюм, чоботи, понівечило наган, на тілі з’явилось багато саден. Довелось пролежати у шпиталі два тижні. За невміле керування танком командир полку дав мені п’ять діб домашнього арешту, а механікові – десять діб гауптвахти.

У квітні 1941 року мама приїхала з тобою до мене. Мені дали окрему кімнату біля річки Мурган. Саме тоді почалася велика спека – градусів за п’ятдесят, а ти захворів на трахому очей. Треба було діяти. Лікар порадив мамі везти тебе на лікування в Житомирську область. А це її батьківщина. Там у селі Лука ( південніше від Житомира) жили твоя бабуся Мотрона і твій дід Антон – Нестеруки.

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Цього дня німці бомбардували Одесу, Кишинів, Київ, Мінськ, Житомир. Війна вас застала в Москві. А на другий день нас повантажили на платформи і ешелоном відправили на фронт. Спочатку ми думали, що німців зупинять у прикордонних районах, але чим ближче під’їжджали до фронту, тим більше змінювалась ситуація – на гірше. Коли вивантажились з ешелону і своїм ходом рухались у напрямку Смоленська, то побачили пригнічених людей, які йшли на схід. Нашу дивізію направили під Єльню. Там відбувались кровопролитні бої. В тому районі скупчились сотні тисяч біженців. Це страшна картина – словами не передаси. Тоді німці вже зайняли Мінськ, підходили до Смоленська. Єльню також було окуповано. Під цим містом наш батальйон вступив у бій. У першій атаці ми втратили кілька танків БТ-7. Виявилось, що броня в них не міцна. Німецькі снаряди прошивали їх наскрізь. Ці машини згоріли в бою. Незважаючи на велику кількість атак ворожих військ, ми вистояли, а потім контратакою вибили їх з Єльні. Згодом наш полк перекинули в район ріки Дністер. Тут в основному відбувалися бої місцевого значення”.

 

ІІ. ЖИТТЯ БАТЬКА В ФОТОГРАФІЯХ І ДОКУМЕНТАХ.

 

Ще не закінчилась Велика Вітчизняна війна, як батько повернувся з фронту на Україну. Мама, я і сестра Люба тоді жили в селі Луці Троянівського району – за 15 кілометрів від Житомира у моєї бабусі Мотрони Яківни Нестерук. Батько був поранений у ногу та ще й захворів на запалення легенів. Коли він повернувся до нас, нашій радості не було меж. Словами не передаси... Вже пізніше я написав поезію:

 

ЗРАНЕНА ВЕСНА

 

Я пам’ятаю час вечірній...

У шибку – стук, і мати – в двері

(дід на заводі був – на зміні),

ми готувались до вечері.

Стук, стук... “А хто ж це може бути? –

говорить дуже тихо мати: –

Це батько з фронту, милі діти!..”

Я і сестра до нього: “Тату!”

І розцвіли, неначе квіти.

 

Він увійшов – обличчя в зморі,

ступа поволі, як каліка,

скрипів костур, як човен в морі

(це лихо, мабуть, вже навіки).

Та раді ми були, маленькі:

татусь вернувсь – живий-живенький.

Часи воєнні... Чорне лихо

кружляло в кожній хаті тихо.

Бабуся в льох мерщій спустилась:

вино там в бутлику лишилось...

Сусідів треба частувати,

щасливу долю віншувати.

 

В містах і селах України –

лише пожарища й руїни,

немає мила, ані солі,

корови у плугах на полі...

Хоч важко, та мета ясна...

Квітує зранена весна.

Я пам’ятаю днину гарну:

погідне небо, світить сонце.

Сьогодні йдем до школи зрана –

до знань відкрито всім віконце.

 

            В 1945 році батька було призначено начальником автомотоклубу ТСОВІАХІМУ, так тоді називався ДТСААФ. Пізніше він став автомобільною школою. І тепер має таку ж назву. На цій посаді він пропрацював сорок років. Працював дуже багато і плідно. Це була найкраща школа не тільки на теренах України, а й колишнього Радянського Союзу. Він збудував п’ятиповерховий будинок, в якому розмістились адміністрація школи, учбові класи, оснащені автоматизованим обладнанням, приладами, технікою, які не втратили свого значення і сьогодні. При автомобільній школі діяли ремонтна і художня майстерні, спортивний клуб мотоциклістів, автодром з озером, транспортна колона для перевезення вантажів. Гроші, що їх заробляли ці підсобні господарства йшли на існування школи – купівлю станків, автомобілів, іншої техніки. Школа не тільки утримувала себе, а й допомагала Житомирському обласному комітетові ДТСААФ. Водіїв автомобілів виховували справжніми професіоналами своєї справи. Оскільки їх готували для служби в армії, то командири частин, в яких вони проходили службу, високо оцінювали їх підготовку. В соціалістичному змаганні школа багато років була на першому місці не тільки на Україні, а й в Радянському Союзі. За високі показники в роботі батько одержав багато урядових нагород. Методи його праці вивчались, про них писали журнали і газети. В цю школу він уклав своє здоров’я, силу, знання. На 69-му році життя його звільнили з роботи тому, що полковникові, який провинився, треба було дати “тепле місце”. Він працював там впродовж двох років. За цей час розвалив школу і його зняли з цієї посади, як такого, що не справився зі своїми обов’язками. Батько дуже переживав, не раз навідувався до школи, радив своєму наступникові, як краще зробити, але той не прислухався до його порад. Того, що було змістом його життя, – не стало. Це відбилося на його здоров’ї.

Все тече – все змінюється, але є вічні істини: праця, талант, досвід, знання. Запорукою цьому є бажання приносити користь суспільству.

 

ІІІ. ОСТАННІ РОКИ. ПОРАДИ НАЩАДКАМ

 

            В останні роки життя батько важко хворів: давалися взнаки – рана після поранення на фронті, туберкульоз, який вчепився до нього теж на фронті, і ледве покинув його після лікування, діабет, що мучив його до кінця життя, смерть дружини, близьких, а найбільше мучила самотність, що не давала йому працювати, відчувати себе потрібним людям. Це його пригнічувало...

 Продавши хату, батько жив разом з донькою Любою. Люба – моя молодша сестра. Як би там не було, але жити в іншій сім’ї, хоч і своєї дитини, важко, а ще важче доживати віку. Тут уже не мав тієї самостійності. Завжди відчував себе залежним навіть від рідних дітей... Йому здавалось, що й повітря тут не таке свіже, як у власній хаті. Якась невідома сила все гнула його додолу. Вставав він уже аж тоді, як усі пішли на роботу. Хоч просинався рано, а проте лежав, чекаючи, коли грюкнуть двері. Тоді підводився, вмивався, снідав те, що приготувала донька. Сам чомусь соромився відчиняти холодильник і взяти там те, що йому сподобалось... Може, не те подумають... Після сніданку знову лягав у ліжко і читав.

 Утомившись від читання, виходив надвір прогулятися – спочатку направлявся до центру, на вулицю Михайлівську, а потім – на бульвар. Довгенько простоював біля пам’ятника Олександру Пушкіну, потім рушав до парку імені Гагаріна. Там виходив на площадку, звідки відкривався краєвид, який захоплював, хвилював його, навіював гарні спогади, заспокоював. Тут на повні груди дихав він свіжим повітрям. Тож приходив сюди в будь-яку пору року, насолоджувався красою цих місць. Думки його були весняні і сонячні. Навіть узимку, коли в очі падали тільки білий і сірий кольори, він тішився, що це його рідна українська земля, з якої він вийшов, і нема нічого дорожчого за неї. Коли стоїть на цьому місці – бачить образи матері , сестер, своєї дружини, дітей. Вони завжди асоціюються з чимось близьким, невід’ємним від нього самого, глибоким поняттям, яке він розумів під словом Вітчизна. Повертався додому легко, окрилено, ніби скинув з плечей важку ношу. Інколи промовляв сам до себе: “Це ж сюди я ходжу молитися і причащатися. Тут я сповідаюся її величності – Батьківщині. Тільки вона може простити мені мої гріхи. Тільки вона для мене – Бог, Ісус Христос”.

 Вибирався на дев’ятий поверх, виходив на балкон. Перед ним відкривалась панорама всього Житомира. Це майже одноповерхове місто, а звідси й міщанський менталітет його жителів. У них мусить бути все поряд – і квартира, і сарай, і гараж, і присадибна ділянка. В центрі і в кількох віддалених районах височіли багатоповерхові будинки. В них мешкали діти тих селян, які в свій час втекли з колгоспів, стали в містах робітниками чи службовцями. Корінні житомиряни жили в одноповерхових будинках. Їхній спосіб життя не змінювався сотні літ. Ідеологія жителів така проста, як і сама природа. Владі і тим ідеям, на яких ця влада трималася, вони не вірили. Вона ніколи їх не захищала і нічого їм не давала, а тільки забирала нажите ними. Так тут було здавна. Колись їх грабували турки, татари, росіяни, поляки, мадяри, а найбільше – свої пани і підпанки... Але такого пограбування , як це зробила нинішня рідна влада, історія не знала.

Підігрівав собі обід, коли дома не було доньки. По обіді читав різні газети. Передплачував їх чимало. Особливий інтерес викликали в нього політика, кримінал, закордонні події, гумор і сатира. Читати починав з тих сторінок, де йшлося про автомобільні і мотоциклетні змагання, про бокс і боротьбу. До інших видів спорту ставився не лише скептично, а й байдуже. Пізніше захоплювався статтями, повідомленнями, в яких йшла мова про політику. А потім вечеряли всі разом. Ділились новинами. Батько розповідав про те, що вичитав у газетах, зять і донька – те, про що довідались на роботі. А ввечері дивився телевізійні новини – спочатку на першому каналі, а потім на другому.

Полюбляв кримінальні телефільми – “Вулиці розбитих ліхтарів”, “ Бандитський Петербург”, “Убивча сила”, “На розі біля Патріарших” та інші. Йому остогиділи закордонні детективи і кіно на сексуальні теми. Як учасник Великої Вітчизняної війни, він захоплювався кінофільмами про бойові дії Червоної Армії, яка визволила багато народів від чуми фашизму, особливо подобались сцени, що їх зафіксували тодішні військові кінооператори.

Він не раз наголошував: “У всі часи були гнобителі і пригноблені. Вистачало їх і за Радянської влади. Не бракуватиме їх і в майбутньому! Бо ж люди живуть не в горизонтальному світі, а в вертикальному, тож рівності ніколи не буде. Помилялися всі марксисти і ленінці в цьому питанні. Не існує її і в тваринному та рослинному світі. Це закон природи! Коли його порушують, то виникають суспільства тоталітарні, авторитарні – на ідеологіях фашизму, комунізму, а також релігій мусульманства, християнства, іудаїзму та інших. Бог один, а синів Божих народилось багато, та все від інших жінок. З появою нової жінки виникає нова релігія. Бог узяв собі за правило бути всевишнім і не підкорятись ніяким законам – ні природи, ні моралі. А люди? Що люди! Хіба вони дотримуються Божих законів? Нерозумні істоти. Тисячоліття минули, а вони нічому не навчились. Живуть у хаосі. Всюди катаклізми і велика плодючість людських істот. Лише в останньому столітті кількість населення на планеті збільшилась у три з лишнім рази. Господь не розум поставив у людини на перше місце, а сексуальний потяг. До чого це приведе? Ясна річ – до насильства і нищення самих себе, а потім – усього живого і неживого”.

Останнім часом такі розмови відбувалися часто. Тепер, коли я дожив до батькових років, то зрозумів мудрість того, що він говорив: воно перегукується з сьогоденням. Те, що запам’ятав, постараюсь передати. Пам’ять – не дуже надійний сейф. Тож шкодую, що тоді не записував його думок.

Батько пішов жити до доньки тому, що вже не міг обслуговувати сам себе. Не хотів іти до будинку престарілих ветеранів війни. Казав: “Не для того я мав і виховував дітей, щоб вік закінчити в богадільні. Знаю багато випадків, коли батьки заради благополуччя своїх дітей, щоб підтримати їх матеріально, продавали свій дім, майно і йшли жити до них. Коли батьки ставали їм обузою, вони покидали їх напризволяще. Кажуть, у північних народів, якщо стара людина не приносить користі сім’ї, то вона йде в тундру, щоб загинути там. Мабуть, її знищують звірі. На старості воля і самостійність важать більше, ніж матеріальне забезпечення. Якось я звернувся до доньки. Кажу їй: “Знаю, що ти все робиш для мене, але це твоя сім’я. Як би там не було, я тут не господар і залежу від тебе і твого чоловіка. А це пригнічує мене, викликає незадоволення, вкорочує життя. Скільки там треба старій, хворій людині харчів, щоб жити?..” – А вона відповіла мені зі сльозами на очах: “Що ти вигадуєш?” – Він знову на мить задумався, а потім каже: “Інша справа, коли людина лежить і не може підвестися... Її треба доглядати – нікуди не дінешся. Суспільство виробило різноманітні форми догляду за такими людьми (патронаж, будинки для престарілих, передача в спадок квартир, майна тим, хто доглядає немічних тощо). Але коли чоловік чи жінка можуть самі себе обслуговувати, то не дай Боже їм жити не в своїй хаті”.

Батькові довелося жити в сім’ї доньки. Незадовго до смерті він дуже хворів і часто повторював: “ Коли ж та смерть прийде?” Життя для нього великої цінності вже не мало. Воно потрібне було для дітей, онуків, правнуків. Коли народився перший його правнук (від онука Сашка), радість буяла в ньому, як весна. “Той, хто дочекався правнуків, – сказав якось він, – може спокійно вмирати. Він виконав свій обов’язок перед суспільством, перед родиною”.

Один за одним відходили в небуття близькі мого батька (мій дідусь, а його тато, помер, коли моєму батькові було два роки, мати віддала Богові душу в роки Великої Вітчизняної війни) – спочатку бабуся Мотря(мама дружини батька), потім дружина (мама автора повісті), за нею слідом дядьки – Олекса і Антон, чоловіки сестер моєї матері – Надії та Ганни, його брати і сестри. Вмирали друзі, товариші, знайомі. Діти і внуки стали дорослими. Самотність усе більше обіймала його. Серед бурхливого моря людей він залишався одиноким. Наступала нова епоха, яка різко відрізнялася від попередньої. Він її вважав епохою романтиків, революціонерів – людей, відданих ідеї. Нова – це прагматики, індивідуалісти. Йому вже ні з ким було і поговорити. Тому й думав про смерть. Знав, що вона невідворотна.

Будучи аналітиком і філософом, маючи знання, інформацію, великий життєвий досвід, він постійно розмірковував і приходив до таких висновків, за які в сталінську пору його відправили б до ГУЛагу чи розстріляли б, а в наші, демократичні, – назвали б крамольними.

 Батько народився в дні революції. Дитячі роки пройшли в період громадянської війни і голодоморів, юність – в небачених історією репресіях, а молоді роки – в період Великої Вітчизняної війни. З 1945-го по 1989 -й рік працював начальником обласної автомобільної школи, вивів її на одне з перших місць в Радянському Союзі, за що одержав багато державних нагород – орденів і медалей. Праця – його стихія. Що в юнацькі роки утвердилось у його свідомості, те залишилось до кінця життя. Не вірячи в комуністичну ідею, вірив у працю. “Не краса і любов зроблять людство щасливим, а праця, яка народжує красу і любов, – часто говорив він. – Тільки праця на благо людства відсуне бідність. – Тут він погоджувався з марксистами і ленінцями. – Праця – не підневільна і примусова, а бажана і творча”. Не раз моя мама казала йому: “Іване, що ти за людина? Коли ти приділятимеш увагу сім’ї? В інших жінок чоловіки, як чоловіки, а в мене – службист. Все в нього – робота і робота, служба і служба”.

Ідея загального щастя для всіх людей планети Земля, яка народилася ще в молоді роки, підкорила його. Він повірив у неї. Проте з часом розчарувався: зрозумів, що це обман чистої води, гасла вигідні тільки керівництву партії, яка під тиском обставин робить щось для народу. Партійні і радянські чиновники живуть краще, бо крадуть більше, ніж селяни, інтелігенти і робітники. А чому? В останні роки радянської влади злодійство – від Генерального секретаря партії до сторожа колгоспної ферми – стало постійним явищем. Продуктивність праці на виробництві дійшла до крайньої межі. Народ перестав вірити владі і партії. А люди відкрито (не тільки на кухні, а й на вулиці) називали їх брехунами. Йшли до комунізму, а прийшли до розкрадання того, що було нагромаджено попередніми поколіннями. Злодійство, починаючи від ЦК партії і закінчуючи парткомом колгоспу і підприємства, не вважалося злочином. Тільки верхи розкрадали державу у великих розмірах, а низи – в мізерних. Народилась нова чиновницько-партійна буржуазія. Награбоване і украдене треба було узаконити. Шукали виходу з цього становища і знайшли: розвалили Радянський Союз на князівства і вотчини. Привласнена праця багатьох поколінь стала власністю новоспечених “нових руських” і “нових українців”, якими стали колишні партійні і радянські чиновники, особливо молодшого віку. Старше покоління, до якого належав і мій батько, виховане на ідеях комунізму, переживши періоди народження, становлення, зрілості і смерті радянської влади в СРСР, не знаючи задуму верховних чиновників, повірило, що в незалежних суверенних республіках будуть створені умови для кращого життя громадян. Насильно напхана в їх голови марксистсько-ленінська ідеологія в зрілі роки постала перед ними потворним, неприродним і штучним фарсом. Взявши за основу факти, вони прийшли до висновку, що ця ідеологія суперечить природі життя не лише людини, а й всього живого. Не наука і розум, а догми і насильство були фундаментом комуністичної ідеології, яка взяла на озброєння біблійні заповіді – мечем і вогнем впроваджувала їх у життя, при цьому знищуючи своїх опонентів.

За кілька років перед тим, як піти в небуття, батько якось сказав: “Швидко промайнули роки... Все забулося. Тільки окремі епізоди з дитинства, юності, зрілості пам’ятаю. Старість – не радість. Краще б її не було. В похилому віці робиш переоцінку всього зробленого за свій вік. Якби досвід зрілості – в юність! Життя моє було б іншим. Мені більше запам’яталися помилки. Багатьом я робив добро, а вони мені відплачували злом. Істина – в добрі, а не в злі... Закінчуєш школу – видають атестат зрілості. Держава вважає, що ти дозрів і можеш відповідати за свої вчинки. Але ж у ці роки рідко в кого дозріває розум. Найбільше помилок роблять в юності, а пізніше виправити їх майже неможливо. Треба вчитися на чужих, а не на своїх помилках”.

Все це він розповідав нам тому, щоб ми потім не шкодували, що марно прожили свій вік. Наводячи приклади зі свого життя, знайомих, він хотів, щоб його діти, внуки, правнуки були щасливі і не робили помилок. “Коли тобі сімнадцять – двадцять років, ти повинен вирішити дві основні проблеми: перша – знайти свою “другу половину” – кохану дружину, матір твоїх майбутніх дітей, друга – улюблену роботу”. Батько завжди підкреслював: “Кохану дівчину, в повному розумінні цього слова. Тільки незаймана дівчина, ставши твоєю дружиною, буде тобі вірною впродовж усього життя. Роботу вибирай таку, щоб нею можна було займатися аж до смерті. Таких професій і спеціальностей є багато. В першу чергу – вчені. Їх відкриття розвивають цивілізацію. За вченими йдуть письменники і політики, а вже далі – інші спеціалісти – лікарі, інженери, агрономи. Господь кожному призначив місце . У мене працював наш родич – Володимир Коцюбка – великий спеціаліст по двигунах. Він, вперше глянувши на той двигун, визначав його хворобу і що треба зробити, щоб його вилікувати. Коцюбці вже було далеко за сімдесят. Праця давала йому снагу до життя. Кохана дружина і улюблена праця – запорука щастя чоловіка”.

Батько глибоко вивчав стосунки між чоловіком і жінкою. Вважав, що наука ще не відкрила законів цих стосунків.

            В його записнику я знайшов виписку з газети. В ній читаємо: “Генофонд усіх дітей жінки закладає перший мужчина... Уявіть собі, є наука про незайманість – телефонія. І вона запевняє, що на потомство жінки мають вплив усі її попередні статеві партнери. І особливо – перший мужчина. Саме він, а не майбутній батько дитини, закладає генофонд потомства жінки незалежно від того, коли і від кого вона народжуватиме дітей. Чоловік, який забрав дівочу невинність, стає, так би мовити, генним батьком усіх дітей цієї жінки. Це відкриття – не знахідка сучасників. Ще за часів Дарвіна вчений Фелікс Ладантек підтвердив цей феномен, виклавши його в праці “Телефонія, або Вплив першого самця”.

 А практики-собаківники підтвердять: якщо породиста сука пов’яжеться з кобелем-дворнягою і навіть якщо внаслідок цього у неї щенят не буде, то в майбутньому все одно породистого потомства від неї годі чекати”.

Не з землі ми вийшли і не з Адамового ребра. Людина появляється на світ після того, як дві особи чоловічої і жіночої статі на біоенергетичному рівні, за інстинктом, здебільшого випадково, знаходять одне одного. Статевий потяг приводить до акту, внаслідок якого народжуються діти. Добре, коли це зроблено з благословення батьків, громадськості і засвідчено державою чи церквою. Але ж більшість це робить таємно. Не розум керує, а інстинкт – бажання пізнати іншу стать.

Інстинкт і статевий потяг поети назвали коханням – найвищим благом людини. Що тільки не роблять молоді люди, щоб володіти одне одним. Ідуть на все, навіть на смерть. Скільки трагедій, драм, відхилень викликають ці почуття. Не завжди це приводить до щастя. Як свідчить статистика, більше – до нещастя. В нещасті терплять обидві сторони, але більше дістається жінці. Її проблеми починаються з тієї миті, коли вона довідується про свою вагітність. Добре, коли це бажана вагітність. А коли небажана? Які бурхливі реакції виникають в душі і тілі жінки? Хто це дослідив? Чи є наукові дослідження на цю тему? Одні жінки підкоряються долі і народжують небажану дитину, яка вже в утробі матері психічно і морально травмована, стала інвалідом. Інші роблять аборт. Вичищають свою живу плоть і дух, дані Господом. Чи є на планеті хоч одна жінка, яка б за своє життя не зробила аборт? Жінка – найчарівніша, наймиліша, найтаємничіша істота, жінка-мати і водночас – жінка-вбивця. Вбивця своєї Плоті і Духа. Господь суворо карає за це людей.

Тож ще раз хочу підкреслити, що перший вибір є основним для майбутнього щасливого життя і головна роль у ньому залежить від жінки. Вона першою робить фатальну помилку, щоб потім, набравшись досвіду, на брехні створювати собі примарне щастя з коханцями. Жінка і без подружнього свідоцтва може стати матір’ю, навіть не знаючи, від кого завагітніла (а таких випадків чимало). Чоловік без жінки ніколи не стане батьком, і тільки жінка може сказати, хто батько її дитини. А чи він повірить їй? Якщо виникне сумнів, то назавжди. А це вже не подружнє щасливе життя, а пекло, навіть при матеріальному благополуччі.

 В останні роки батько багато читав наукової, соціальної, спеціальної, публіцистичної, художньої літератури. Всю науку розподіляв на об’єктивну, не залежну від волі і свідомості людей, і суб’єктивну, яку можна завжди змінити, залежно від політичної ситуації. Об’єктивною наукою вважав математику, фізику, хімію, біологію, медицину, астрономію. Мовознавство, історію, літературу, політологію, соціологію називав суб’єктивними предметами . Дивувався: як це “Історія КПРС” може бути наукою? Скільки на цій науці написано кандидатських та докторських дисертацій? Скільки академіків вирощено? Чи може бути мовознавство наукою? На планеті тисячі мов. Слова народжуються і вмирають. З кожним тисячоліттям мова нації змінюється. Мова науки – вічна. До суб’єктивних наук він ставився скептично. Якщо змінювалась політична система держави, то змінювались і її історія, мова, економіка, література, політична географія. Тепер появляється безліч нових “наук”, як знахарів у періоди смут. Ще він казав, що достойне і належне місце на планеті займає та нація, мовою якої говорить більшість населення. Отже, вона й живе краще. В ній зібраний інтелект світу. Прикладом може служити Америка, де панує англійська мова. З кожним роком вона поширюється на планеті. Мова Шекспіра і Байрона домінує – і це закономірно. Батько журився українською нацією. Він хотів, щоб по-українськи розмовляли не тридцять мільйонів населення України, а всі п’ятдесят, а в майбутньому – п’ятсот мільйонів землян. Лише тоді, на його думку, Україна досягне рівня життя європейців. Але тепер (що його дуже гнітило) більшість українців розмовляє українсько-російським суржиком. Кожна нація виборює своє місце під сонцем. Ой, як багато українцям треба ще працювати, щоб їх націю визнав світ. Батько написав трактат, відправив його до українського парламенту. Він радив депутатам: слід зробити так, щоб державна мова зайняла головне місце на Україні. Основні положення цього трактату – думки про те, що цей процес складний і займе не один десяток літ. Треба починати з дитячих ясел; вчителям української мови платити на тридцять відсотків більше, ніж іншим; на підприємствах, в установах, організаціях, учбових закладах, силових структурах писати і розмовляти українською мовою; видати чотирнадцятитомний тлумачний словник української мови; негайно всі наукові підручники перекласти на українську мову; встановити тридцятивідсотковий бар’єр на продаж закордонної літератури.

 “Треба зробити хірургічну операцію, – писав він, – і вирізати пухлину (іноземні слова) з української мови. Може, це й боляче буде для багатьох, але коли очиститься українська мова, то це перш за все викличе почуття гордості за свою націю. Національні інтереси починаються з мови, яка спаює націю... Коли українською мовою буде розмовляти один мільярд людей (це він значно перебільшував), тоді Україна житиме краще, ніж Америка і Європа... Українська мова – мова планетарна... Її значно легше вивчити, ніж англійську, німецьку, французьку, навіть російську... Теперішня українська мова засмічена, і треба вимести з неї сміття, а потім ще пропилесосити”.

Я поділяв батькові думки, і замість того, щоб після багаторічної служби в армії, вийшовши на пенсію, піти в політику чи бізнес, пішов у літературу – вивчив теорію поезії, писав вірші й прозові твори.

 Ще дивувало батька те, що на Україні появилося багато різних партій. У кінці двадцятого століття їх на Україні розвелося стільки, як грибів після теплого дощу.

 “Партії творять групи людей, які виражають політичні інтереси певного класу суспільства. Хіба не так? Чи є тепер на Україні класи в марксистському розумінні цього слова? В наш вік високих технологій, космонавтики, кібернетики, комп’ютеризації і генетики класи зникли, як мамонти, які жили в льодовий період. А партії?.. Навіщо вони?.. Партії – це анахронізм минулих століть. Вони не відповідають природі людини, як особистості. Вона – найвища цінність природи. “А що головне в неї?” – запитував батько, вдивляючись у наші обличчя. Мабуть, думав: “Чи ж розуміють вони мене?” – Людина і є людина. Навіть психічно хворі і недорозвинені це – люди. Але є двоногі нелюди. Чим відрізняється людина від нелюда? Вчинками і мисленням. Нелюди живуть за хижацьким інстинктом. Своє “я”, свої нелюдські бажання вони ставлять вище гармонії існування в суспільстві. Вони їх не визнають, то й чинять зло. Звірі, птахи розвиваються за інстинктом. Це ясно. Нелюди ігнорують закони природи і суспільства. Не думають про те, щоб придбати знання, здобути кваліфікацію, зайнятися творчою працею. Вони нічого не створюють, а тільки руйнують і знищують.

Партія більшовиків – це була така організація, яка, як в часи карибської кризи висловився М.С Хрущов, ліпше знищить всю планету, ніж поступиться своїми принципами й ідеями світового панування. Об’єднавшись у партію, нелюди, як свідчить планетарна історія, інколи приходять до влади. Головним завданням тієї чи іншої політичної партії – прийти до влади, програмою якої є захист інтересів певної групи своїх лідерів і тих, хто їх фінансує. Тепер в Україні понад сто тридцять політичних партій, а при владі – менше десяти. Я вважаю, що партії – це зграї себелюбців, які не здатні проявити себе, як особистості, тому блокуються з метою прийти до влади. Ви коли-небудь чули, щоб у зграю збиралися леви чи тигри? Це особистості! В зграї збираються вовки, шакали, дикі собаки. Так легше здобути здобич. Невже, щоб відкрити закони механіки, Ньютону треба було вступати в партію і на основі її всеперемагаючого вчення робити відкриття? А, щоб написати “Війну і мир”, Леву Толстому треба було стати партійним? Навіть великий партієць Володимир Ульянов писав свої твори сам, а не партія. Вона виконувала його облуди. Демократія наступить тоді, коли не стане партій, а думка кожного громадянина держави буде відома через глобальну комп’ютеризацію. Вже для цього існує Інтернет. Відповідальність в країні повинні нести не партії, а керівники державних структур. Рішення підписує не загал, а конкретна людина. Якщо це рішення завдало шкоди суспільству, то вона повинна за це відповідати.

За період незалежності українців зменшилось на чотири мільйони. Деякі процвітаючі держави не мають такої кількості населення, скільки існуюча влада знищила його в Україні. Дев’яносто відсотків живе за межею бідності. І це без воєн і голодоморів. А винних нема. Судити нікого. Керувати суспільством повинні створені фахівцями закони, які б враховували інтереси всіх верств населення. Всі мають право на тепло, що його дає нам сонце, на ті природні багатства, які має Україна, на матеріальні цінності, створені українським народом, хоч його впродовж тисячоліть пригнічували і обкрадали не лише чужинці, а й свої одноплемінники. А сьогодні він опинився в складних матеріальних умовах. Його майно – підприємства, гроші, дорогоцінності, земля, творчі надбання – потрапило в руки грабіжників, які правлять бал у державі – у владних структурах”.

Батько володів економічними знаннями, тож умів аналізувати, знаходити помилки, які допускали урядовці під час проведення економічних реформ, а також причини, які викликали в Україні важку економічну ситуацію.

“Я вірю, – писав він у своєму записнику, – що справедливість настане: наші люди можуть вивести державу на шлях процвітання, добробуту, але вони повинні сказати своє слово тим, які там, зверху, купаються в розкошах, живуть у достатку, з усього мають користь, задоволення.

На мою думку, в Україні знайдеться сто тисяч таких відчайдухів, що зможуть вивести свою державу на шлях створення суспільства “трудящих власників”, щоб вона стала країною світового значення. А для цього все в неї є.

Зі злодіями треба говорити мовою законів. Не можна з ними вирішити справу цивілізовано. Психологія грабіжників – далека від психології трудящого люду. Отже, проти насильства треба діяти відповідно. Досвід історії нічому не навчив наших можновладців, не навчив він і нашого народу. Проте народне зубожіння має межі: накопичується маса гніву, який колись вибухне!.. У свій час полетіли з плечей голови королів, царів. Так і тепер все може статися. Народ не вірить своїм обранцям – чекає Жанну Д’арк чи іншого провідника, який поведе його до мети і через кілька років підніме економіку. Злодіїв же посадить за грати, і працьовиті люди заживуть заможно й щасливо. А поки що в нас нема таких сил, які б реалізували це, що я маю на думці. Дрібненькі, кишенькові, партії, громадські організації, старчиха-інтелегенція тільки й думають про своє виживання, а тим часом збагачуються олігархи. Влада все зробила для наповнення кишень “нових українців”. В Україні все збільшується кількість фінансової олігархії, буржуазії. Виникає масове безробіття, громадяни України виїжджають за кордон у пошуках заробітків. Сім мільйонів українців працює сьогодні за рубежем нашої країни. І це найкращі, найрозумніші, найпрацьовитіші люди! Влада обікрала свій народ, його дітей, онуків, правнуків. Але в житті нічого безкарно не минає. Над нею ще буде суд, вищий суд... Він покарає тих, хто привів до зубожіння українську націю. А поки що в людей залишилась тільки надія. Але її також хочуть украсти. У всьому винен тільки уряд. Я так вважаю... І в тому, що в нас зникла індустрія, і в тому, що почався фізичний розпад продуктивних сил з випереджаючим руйнуванням науково-технічного потенціалу суспільства, з цілковитим знеціненням стимулів до продуктивної праці. А це, на мою думку, основне. Не краса врятує світ, а праця – важка, наполеглива. А яка в нас стабілізація цін? Держава існує для того, щоб стабілізувати ціни. В США, в країнах Європи – ціни стабілізовані. Якщо попит там перевищує кількість виробленого продукту, то держава відразу реагує на це. Вона разом з підприємцями відповідно збільшує його випуск, надає пільги, чим заохочує це збільшення. Коли ж товару – надмір, то дають дотацію виробникам при зменшенні виробництва. Там, де ціни стабільні, то й держава могутня й стабільна. Стреси, нервові хвороби, злочинність, як правило, залежать від цін. Люди рахують свої доходи. А якщо ціни скачуть і купівельна спроможність населення падає, то настають безладдя і анархія. Зростання цін, зниження рівня реальних доходів саме і призвели до зменшення населення, народжуваності, до збільшення кількості хворих. І все це зробила демократично обрана народом рідна влада”.

Батько наголошував: “ Коли б політична еліта України справді займалася реформуванням економіки в національних інтересах – в інтересах більшості громадян, а не кланово-олігархічних груп, то норми Конституції мали б не декларативний характер, а справді захищали б людину, громадянина. Отже, міжнародний імідж держави та її інвестиційна привабливість мали б інший зміст. Уряд, випустивши додаткові гроші, довів державу до гіперінфляції, а це – до збагачення небагатьох і до зубожіння всіх. В Україні нема податкової політики. Є політика податкового тиску на кожного громадянина. Податкова адміністрація ввібрала в себе колишні партійні органи, “ЧК”, ГПУ, НКВС і стала організацією, яка забирає гроші для олігархів на одному полюсі і сприяє зубожінню більшості – на другому.

Куди не кинь – потрапиш у злодія. Та який же злодій скаже про себе, що він – злодій. Він знайде тисячу аргументів, щоб виправдати себе. Це – як у тій байці про вівцю і вовка. Та з’їсть вівцю (народ) вовк і оком не змигне. Звертатися за допомогою до грабіжника і бандита? Це все одно, що вбитому просити вбивцю, щоб той повернув йому життя.

А як поводиться Президент? Він тільки те й робить, що зупиняє дію законів або заперечує їх. Таким чином сприяв скуповуванню державного майна, а якщо це майно не можна було привласнити, то його знищували. Ціни на всі товари і послуги перевищують світові, водночас заробітну плату зменшено в десять разів. Однією з глобальних причин кризи і основним коренем зла є лібералізація цін на енергоносії. Особливо це вразило пенсіонерів. Переважна більшість з них живе за межею бідності. Економічна система соціалізму стала хаосом в економіці. Лібералізувавши ціни – не лібералізували заробітну плату.

Кримінал легалізувався на Україні. Інтелект нації він використовує в своїх цілях. Сірість і посередність займають перші місця. Здібність і талант, розум, краса, здоров’я і сила “виїхали” за кордон. Краща українська кров вливається в закордонні тіла, поновлюючи їх життєздатність і таким чином зміцнюючи захисні функції інших народів і націй. Тим часом українська нація деградує і вимирає. Держава, не гаючи часу, повинна не тільки думати над селекцією і генетикою свого народу, а й прийняти відповідні закони. Більшість наших громадян стали байдужими і бездіяльними, тому що інтервенти впродовж століть забирали з нашої нації інтелект, силу і красу і кидали її в рабство. Раб – це не особистість. Його привчили до певної праці, зробили з нього живого рoбота в образі людини, і він існує, щоб працювати, їсти і розмножуватись. Отже, рідна влада допомагає Заходу, Америці й Росії “зомбувати” українців.

“Схаменіться, добрі люди, бо лихо вам буде”, – писав пророк. І чим раніше ми схаменемося, тим швидше вийдемо на шлях істини, справедливості і добра. “Борітеся – поборете”, – закликав він. Думаю, ці Шевченкові слова допоможуть нам боротися за краще життя. Влада наша – антинародна, ворожа до громадян України. А як наша влада поводиться з землею? Землю роздали, розпаювали, що призвело до знищення всієї агротехнічної науки. Земля заростає бур’янами, кущами, бо обробляти її нічим. Всюди – анархія. Наша влада привела український народ до зубожіння, а невелику групу можновладців – до збагачення за рахунок гіперінфляції, роздержавлення і приватизації державних підприємств, до лібералізації цін, привласнення заощаджень трудящих, продажу підприємств і землі чужинцям, до деморалізації суспільства.

Отже, я зробив такі висновки:

– наша влада – кримінальна за своєю суттю;

– грубі порушення прав людини;

– слід негайно скасувати податок на додану вартість;

– у власність держави повернути енергоносії та інші стратегічні об’єкти, встановити контроль за їх діяльністю;

– стабілізувати ціни.

– судити всіх, хто причетний до зубожіння українського народу, до втрати його чисельності;

– повернути українцям втрачений капітал”.

 

 Колись В.І.Ленін написав у курені книгу “Держава і революція”. У ній він висловив цікаві думки: всі чиновники від Президента держави до рахівника контори повинні одержувати заробітну плату робітника – тоді ніхто не буде лізти до державного корита – влади. Проте він перший порушив цю аксіому .

Батько часто полемізував з Леніним:

“Середню заробітну плату робітника повинні одержувати державні службовці”, – наголошував Володимир Ілліч. “Як це вчений, губернатор, генерал, вчитель, лікар, взагалі талант, який своєю працею приніс велику користь суспільству, буде одержувати середню заробітну плату робітника? Наприклад, учений зробив винахід, що в сотні разів полегшив працю того ж робітника чи управлінця, який керує сотнями тисяч людей. Різниця повинна бути в оплаті їхньої праці, але не в тисячу разів, як тепер. Посередність і талант – речі не сумісні. Тут Володимир Ілліч перегнув палицю. Писав у тому творі: коли відімруть класи – відімре і держава. Вона ніколи не відімре: де одна мова, територія і економіка в суспільстві, де нараховується понад півмільйона чоловік – там створюється держава для захисту інтересів цього суспільства, а не якогось панівного класу. Держава існує для того, щоб створювати закони гармонії суспільного життя”, – твердив батько.

            Переписував він цілі глави з цієї книги, робив помітки на її сторінках. Вони не втратили актуальності і сьогодні. Зацікавили його думки про державу, які виписав В. І. Ленін з книги Ф. Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави ”: “Держава – це продукт суспільства на певному ступені розвитку; держава – це визнання того, що це суспільство заплуталось у нерозв’язаних протиріччях з самим собою, розкололось на непримиримі протилежності, збутися яких воно не має сили. А щоб ці протилежності, класи з суперечливими економічними інтересами не, зжерли один одного і суспільства в безплідній боротьбі, для цього стала необхідною сила над суспільством, – сила, яка б стримувала зіткнення, тримала його в межах “порядку”. І ця сила, яка виникла з суспільства і поставила себе над ним, є держава” (Стор. 177 – 178 шостого німецького видання). Батько в своєму записнику на це писав: “Класи, після розпаду СРСР, як такі непримиримі зникли і держава потрібна для того, щоб у суспільстві панувала гармонія, щоб вона перерозподіляла національні багатства в залежності від праці громадянина, його вкладу в загальну комору суспільства. З розвитком цивілізації і збільшенням населення планети державні органи міцніють. Держава не відімре і не зникне, а стане складовою частиною планетарного механізму людства. Ф. Енгельс і В. Ленін в своїх творах не визнають людину, як особистість. Класи для них – однорідна сіра маса, яку можна “зомбувати” і вести за собою, навіть у бік насильства. Але ж це не так. В цій сірій масі є посередності, є таланти. Кожна людина вміє мислити і живе не за ідеологіями, а за фактами життя. Вона реагує на всі подразники навколишнього середовища, особливо на дії влади. І якщо їй боляче, то вона і діє відповідно. Марксисти в своїх працях відкинули людину, як особистість, відкинули те, що кількість населення на планеті зростає. Вони свою теорію розглядають не в динаміці життя, зростання кількості населення, а в застиглому стабільному світі. Вони відкинули всі людські почуття, емоції, періоди життя – дитинство, юність, зрілість і старість. Теоретики марксизму писали свої твори тоді, коли сучасна наука тільки, так би мовити, ставала на ноги. Вони і подумати не могли, що продуктивні сили досягнуть межі, коли робітничого класу (в їхньому розумінні) не буде. Може, у період кінця дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть вони мали рацію, але життя людства пішло іншим шляхом. Пролетарі зникли. В США і в європейських країнах нема бідних і пригноблених. Там кількість населення – стабільна. Живуть вони собі на втіху.. Теоретики марксизму чомусь не визнали, що люди швидко розмножуються на землі. Але ж земля, як годувальниця, має свої межі. Людей на планеті вже більше шести мільярдів, скоро буде десять. Тож і соціальні закони зміняться. Отже, роль держави, як органа гармонії суспільства, зросте. Тепер суспільство виробило закони захисту людини взагалі і особистості зокрема. Створено міжнародні організації. Не стоїть осторонь і Організація Об’єднаних Націй (ООН). Правда, не всі держави дотримуються цих законів. Вони не фізичні, а соціально-суспільні. Тож змінюються не залежно від боротьби класів, а залежно від інтересів правлячої верхівки держави”.

            У своїх роздумах батько зупинився ще на одному – може, найголовнішому питанні – про державу. Він цитує В.І. Леніна: “... Постійне військо і поліція суть головна зброя сили державної влади…” “Тут Володимир Ілліч має рацію, – писав у записнику батько. – В кого є сильна армія, той і панує над світом. Сьогоднішня армія, озброєна сучасною зброєю, є тільки в економічно розвинених державах. У наш час такою державою є США. На планеті нема країни, де б ця супердержава не мала своїх інтересів. Вони є на всіх континентах планети. Демократія сили! Порушуючи всі закони існування співдружності, США тисне на будь-який державний механізм тієї чи іншої нації. І мало хто виступає проти неї. Вона живе на обмані, викачує життєві сили, красу, розум, молодість з багатьох країн планети. В ній панує долар. І все це тому, що ці лихварі мають сильну, боєздатну, оснащену передовою технікою і зброєю армію. Я вірю (батько ці слова написав червоним чорнилом, ще й підкреслив), що наступить час, коли ця супердержава , як і в минулому древній Рим, упаде під навалою новоявлених гуннів – мусульман. В протистоянні з колишнім Радянським Союзом, Сполучені Штати Америки породили свого гнобителя – мусульман, вигодували їх, вивчили. Боротьба між ситою Америкою і пригнобленим мусульманським світом тільки починається. Це не боротьба класів, де держава зможе навести лад в суспільстві, це не боротьба ідеологій, а світогляду, який має глибоке коріння. Світогляд мусульман побудований на фанатизмі, він підкорив собі сотні мільйонів людей. Тут головну роль відіграють уже не класи, не боротьба між бідними й багатими, а самозбереження генетичного рівня. Для них національна ознака більше значить ніж теорія боротьби класів. Це довела історія. Євреї, які розсіялись по всьому світі, вибороли свою державу, зберегли віру, мову, звичаї, традиції. Марксистська ідеологія не витримала перевірки історією – факт незаперечний – розвалився Радянський Союз. Розбіглися пролетарі по національних квартирах”.

            Батько сам собі ставив запитання: “Чи буде порозуміння між народами, державами, релігіями, партіями? “ Тут же відповідав: “Я сумніваюсь, чи можна це зробити, бо в кожній нації, яка б ідея їх не об’єднувала, є люди дуже розумні, розумні і не дуже. І цих “не дуже” – значно більше. Оті “дуже розумні” цих останніх використовують, посилають туди, де вбачають свої інтереси. Чим більше стає людей на планеті, тим важче стати особистістю. Кожна людина бачить в собі великий світ. Бажання слави, здобутої не шляхом важкої, виснажливої праці, кидає багатьох у прірву зла. Для них головне – не гроші, матеріальне благополуччя, а показати себе. Хочуть, щоб про них говорили. Бажання слави і заздрість інколи є тими двигунами, які штовхають їх на необдумані вчинки. Ось тут знадобилася б ідея – загальне і власне “я” пресуються в один моноліт. Дуже добре про таких сказав Максим Горький: “Безумству хоробрих співаємо ми пісню”. Так, безумство – це божевілля. А чи божевільним потрібна пісня?”

            Коли український уряд вирішив знищити ядерну зброю, батько дуже хвилювався. Коли писав про це, то від хвилювання тремтіла рука: “Як можна своїми руками підрізувати гілку, на якій сидиш? Ніхто ж не змушував. Це ж треба бути такими недотепами, щоб так вульгарно, за копійки, знищити ядерну і ракетну зброю, їх доставники. І все це під контролем американських генералів. Другий злочин, що його зробила українська влада, – це те, що вона на межу виживання поставила свою армію. Армія стала не почесним обов’язком громадянина, а примусовим накладом для найбідніших верств населення. Її фінансують по залишковому принципу, військове майно розкрадають не тільки військові воєначальники, а й цивільні чиновники. Льотчики не літають, водії не водять, солдати не стріляють. Зброя, техніка не поновлюється: не вистачає грошей. У державі ні на що невистачає грошей, а проте є мільйонери і мільярдери. Не армія, а аморфна маса з людського матеріалу. Те, що ця армія не боєздатна, знають усі – від Президента до селянина з хутора, де ще і досі нема світла і радіо. “Дідівщина” в армії не тільки не вивелась, а набула більш жорстоких форм. А скільки надій покладали на те, що діти однієї національності не будуть знущатися одні над одними. Керівники виховної служби дуже далекі від солдата. Національна ідея не спрацювала. На чому ж сучасних вояків учать патріотизму? На поразках козаків під Полтавою, школярів під Крутами, вояків УПА, ОУН. Чи можна таким чином прищеплювати патріотичні почуття? Що було напрацьовано, те безповоротно втрачено. Без боєздатної сучасної армії ми стали колонією, в гіршому розумінні цього слова – США, Росії, Європи. Хто нас захистить? Озброєний народ – “натовп”, як писали Маркс і Ленін? Про це тепер навіть смішно говорити. Та одна навчена, по-сучасному озброєна, дивізія, наче ніж через масло, пройде через Україну. Встановить, як колись більшовики, в незалежній, єдиній Україні владу прислужників і лакеїв, які вірою і правдою будуть служити іноземним загарбникам рідного народу. Ті відчайдушні випадки боротьби за незалежність України, як у періоди першої та другої світових війн, більше нагадують спроби захистити самих себе, а не велику визвольну боротьбу і схожі на терористичні акти чеченців та афганських талібів. І все робиться під виглядом національної ідеї. Як видно з історії України, лише Богдан Хмельницький – справжній визволитель і державний діяч. А інші? Дрібненькі терористики, які своє самолюбство і амбіції прирівняли до високих політичних діянь. Не служба безпеки, міліція та інші правоохоронні служби піднімуть державність України на висоту, а навчена, комп’ютеризована, по-сучасному озброєна армія. І коли цього не зрозуміють Президент, Уряд, Верховна Рада – гріш ціна цій владі і всім тим, хто боровся за незалежність України”.

            Батько вірив, що знайдуться в нашій країні мудрі люди, які не будуть водити український народ сорок років у пустелі сучасного життя, а за рік здвигнуть камінь байдужості, зневіри і виведуть націю на шлях добробуту і праці, що принесе нам красу і любов.

Він зробив детальний аналіз управління комуністичної партії і державних структур за сімдесят років існування Радянського Союзу. Написав багато заготовок: хотів видати книгу...

Наступив пізній вечір, коли тато почав збиратися до сну.

О шостій годині ранку я потягом відправився до Львова, де служив в Управлінні Прикарпатського військового округу.

Їдучи на місце служби, я думав про батька. Знаю, що в одному з боїв у районі Смоленська батька було важко поранено, ординарець виніс його з поля бою і окупованою територією вивів на місце розташування наших військ. Ця рана не гоїлась впродовж усього життя. В шпиталі, де він лікувався, хотіли відрізати ногу, але він не дозволив. “Краще померти, ніж бути калікою”, – відповів лікареві. Згодом рана затяглася. Осколок, який було роздробив кістку, вийняли через п’ятнадцять років.

 Це – наша остання зустріч.

...Одного дня, десь о п’ятій ранку, – в моїй кімнаті пролунав телефонний дзвінок. “Хто ж це так рано дзвонить?” – подумав я. З трубки почув голос племінника Сашка: “Дід помер”. На душі похололо. Печаль і душевний біль скували моє тіло. Перед очима одна за одною з’являлися картини його життя. Він був людиною свого часу. Завжди сумнівався, шукав правду. Знаходив її і втрачав.

             Львів, 1999 – 2003

 

 

 БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

 

            Віталій Іванович Микульський народився в 1938 році на Кіровоградщині (м. Підвисоке Підвисоцького району). У 1955 році закінчив Житомирську середню школу № 23 і вступив до Житомирського сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1960 році. Впродовж двох років працював агрономом на Поліссі. Пізніше – служба в армії. Після закінчення військової академії хімічного захисту (1971) служив в Україні та за її межами. Завершив службу в чині полковника.

            З молодих років він цікавився художньою літературою і сам брався за перо. Його твори друкувались у періодичній пресі. Переважали військово-патріотичні теми. В 1993 році вийшли його поетичні книги "Росою світиться трава" та "Спішу до тебе". В них – вірші про будні армії, про нелегку солдатську службу. Багато уваги автор приділяє зв'язкам поколінь, добрим батьківським урокам. Поезії відзначаються образністю, психологізмом. У 1994 році вийшла збірка поезій "Мій дух не погасне". Вона свідчить про творче зростання поета. В ній показано глибокий світ ліричного героя, який вболіває за долю України і українців. У поетичній збірці "Чорнобиль"(1996) автор показує життя таким, яким воно є насправді. Як велике горе України, змальовує чорнобильську трагедію. В поетичній збірці "В павутинні камінного міста" (1998) поет змальовує наше сьогодення, проникає в глибини людської душі, стосунків між чоловіком і жінкою. В прозовій книзі "Сектор № 3. Офіцери" (1996) йдеться про солдатів, офіцерів, генералів, які першими кинулись на ліквідацію чорнобильської катастрофи, щоб урятувати сотні тисяч людей. У 2002 році вийшла його поетична збірка "Зелений сигнал на причалі". В ній переважають проблеми духовного і політичного життя людей в незалежній Україні. Поет висловлює свої міркування про минуле і сучасне рідного краю, про морально-етичні стосунки між людьми. В 2003 році вийшла його прозова книга “Спогади про батька”. В ній – історичні факти періоду 1917 – 1995 років.

            У 1985 році на літературно-художньому конкурсі окружної газети "Слава Родины" (нині "Армія України") Віталій Микульський одержав першу премію. Українська Асоціація письменників (Київ, 2001) за прозову книгу "Сектор № 3. Офіцери" вручила йому республіканську літературну премію "Гілка золотого каштана".

            Віталій Микульський – Голова Української Асоціації письменників Західного регіону, Президент військово-патріотичного клубу творчих зустрічей "Голос", директор Львівського видавництва "Плай".            

            Живе і працює у Львові.

 

 ЗМІСТ

Левко Різник. Синівська любов

Федір Медвідь. “Щоб дух козацький наш не вмер...”

 1. Дитячі, юнацькі роки. Війна

 2. Життя батька в фотографіях і документах

 3. Останні роки. Поради нащадкам

 Біографічна довідка

Літературно-художнє видання
            Микульський Віталій Іванович

СПОГАДИ ПРО БАТЬКА

Коректор Елла Микульська
            Укладач Любов Мадудіна
            Комп’ютерний набір, верстка
            і макет книги Віталій Микульський

Підписано до друку 10. 09. 2002 р.
           Формат 60х84 1 / 16. Папір офсетний №1
           Офсетний друк. Друк. арк. прив. 4,6
           Умов. Фарб. Відб. 63
           Замовлення № 3

Видавництво “Плай”
           Реєстраційне свідоцтво 06041
           79008, Україна, Львів, Театральна, 22

Микульський В.І.

Спогади про батька.– Львів. Плай. 2003. – 91с. Ілюстр. 63.
           ISBN 966-7313-07-7 

“Спогади про батька” – восьма книга сучасного українського письменника Віталія Івановича Микульського і друга – прозова. Вона складається з трьох глав: “Дитячі і юнацькі роки. Війна”, “Життя батька в документах і фотографіях, “Останні роки. Поради нащадкам”.

У першій –розповідається про Івана Васильовича Микульського – батька письменника, про його важке дитинство та юнацькі роки, а також про післяреволюційний період, особливо про той час, коли селян силою заганяли в колгоспи. Чимало сторінок відведено показу голодомору 1932–1933 рр. Показово висвітлено тоталітарний режим Йосифа Сталіна, коли він знищив чимало української інтелігенції. Відтворено картини перших днів Великої Вітчизняної війни, показано героїзм солдатів і офіцерів, які свято вірили в непереможність Червоної Армії.

В другій – фотознімки, що відбивають окремі моменти життя Івана Васильовича Микульського в післявоєнний період.

У третій – батьківські поради українцям, що треба зробити для того, щоб Україна стала квітучою і могутньою державою.

 

 4702640004 – 03

М–––––––––––––––––––Без оголошення ББК УКР 84.4

             2003

---

Угору