Паплюги

“Паплюги” – брошура про брехливих, підступних, безчесних, недозрілих духовно людей, які заради грошей, прагнення до слави віроломно, по-ремісницьки компрометують чесних і порядних літераторів. А це – члени Національної спілки письменників України (НСПУ) – Василь Базів, Василь Куйбіда, Марія Дорошенко, Степан Пінчук, Марія Людкевич, Надія Мориквас, Микола Петренко, члени Української Асоціації письменників – Віталій Микульський, Лідія Шевело, Ольга Журавльова, Зіновій Савенчук, Юрій Риков.

Паплюги завжди повчають нормальних людей з чийогось голосу. Вони вірно служать “кадебістським цензорам”: такі вони від народження, а тим більше, якщо їм сприяють схожі на них суб’єкти. Сьогоднішнє життя підтверджує це на кожному кроці.

М^{_________________________}Без оголошення © Вікторія Музичко, 2004

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Упродовж 2003 і 2004 років я, Вікторія Музичко, відвідую заходи Львівського відділення Української Асоціації письменників (ЛВУАП), які відбуваються у Будинку офіцерів Західного оперативного командування (БО ЗахОК) кожної останньої неділі місяця. А роблю я це для того, щоб повідомити про їхню роботу в пресі. Як правило, сюди приходять солдати, прапорщики, офіцери. Метою членів УАП – допомогти військовим глибше збагнути українську мову, познайомити їх із творчістю відомих українських письменників – сучасних і тих, які відійшли у вічність. До кожного заходу ґрунтовно готуються члени УАП – виступають з доповідями, віршами, концертами, запрошують на них гостей – кандидатів і докторів наук, художників і письменників.

Сталося так, що мене було запрошено на засідання членів правління ЛВУАП, де йшлося про опублікування наклепницьких писань в газетах “Літературна Україна” і “Молода Галичина”.

Я запропонувала правлінню ЛВУАП ознайомити мене глибше з усіма паплюжницькими даними про УАП. Це мені вдалося зробити – я проаналізувала все в певній послідовності і подаю все написане і зібране мною для широкого кола читачів під назвою “Паплюги” . Прошу уважно прочитати, до чого докотились окремі журналісти України.

Паплюга – це продажна, безпринципна, безчесна, брехлива і підступна людина. Так записано в словнику української мови. Звідки беруться такі, з дозволу сказати, люди? Хто їх народжує? Ось і довелося мені дослідити анатомію і фізіологію літературного процесу цих типів. Які сили керують їхніми вчинками? Це скоріше, – невдахи в повному розумінні цього слова. Природа і генетика не наділила їх людськими якостями, здібностями, талантом. Вони не пристосовані до серйозної праці, нема в них на це – ані волі, ані розуму. Класик писав, що краса врятує світ, але і в цьому їх обділив Всевишній. Вони самозакохані, аморальні, злі і повні отрути, якою намагаються знищити не лише літературне середовище, а й усе, що з ним зв’язане. На озброєння взяли слово, мову, літературу, журналістику. Як сказано в біблії: першим було слово, з нього починалася людина. Слово паплюг – це слово брехні і віроломства. Їх мова вульгарна, жаргонна – мова мародерів. Навчившись у дитинстві белькотіти, ці антилюди в своєму розвитку далі цього паплюження не пішли – їм не під силу вивчати математику, фізику, хімію, біологію, інші науки. На це їм не вистачає розумових здібностей, фізичних сил.

Навчившись водити ручкою на папері, вони кинулись мерзити чесних людей, яким самі навіть у підметки не годяться. Якщо змія отруює щось живе, то вона робить це з метою вижити чи захистити себе. Паплюги ж намагаються нівечити людей, щоб здобути собі популярність, а відтак – славу. Бо ж добре знають, що слава – це той рушій, який підніме їх на виший ступінь їхнього мракобісся. Головне для них – зганьбити добре ім’я тих, що можуть завадити їхнім антилюдським намірам. Про себе вони високої думки: вважають себе інтелектом нації, взірцем культури, але дуже далекі від тієї культури, яку створив людський розум упродовж віків. А це – народні звичаї, вірування, взаємостосунки, ставлення до праці, до мови.

Паплюги спілкуються між собою не літературною мовою, а говіркою. Їхні арготизми і вульгаризми, які вони вживають у своїх “творах”, свідчать про те, що вони не здатні осмислити те, що викладають на папері.

Великий науковець Іван Огієнко в книзі “Наука про рідномовні обов’язки” писав:

“Літературна мова – то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис. Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення своєї літературної мови. Стан літературної мови – то ступінь культурного розвою народу. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу”.

А що роблять паплюги? Замість прислухатися до мудрих порад, вони діють за правилом: говорили-балакали, та все хтозна-що.

Паплюги не думають про здобуття повноцінних знань у своїй професії, не мають культурного розвою, а роблять усе інстинктивно, як звірі. Але звірі хоч і гавкають, ричать, співають, проте ненависті, злості не проявляють. Паплюги намагаються висунутися над людською масою не з допомогою напруженої праці, знань, здібностей, таланту, уміння, а йти всупереч всьому людському. Вони обрали шлях протистояння, підступності, паплюження особистості. Ой, як же їм не до смаку ті люди, які принесли світові користь – відкрили об’єктивні закони природи, привели людство до сучасної цивілізації. Ми не знаємо тих геніїв, які відкрили вогонь, колесо, пару, порох. Але ми знаємо Архімеда, Платона, Сократа, Аристотеля, Коперніка, Бруно, Галілея, Леонардо-да-Вінчі, Ломоносова, Ньютона, Дарвіна, Ейнштейна, Бора, багатьох інших учених, котрі двигали науку і цивілізацію не одної держави, а всього світу. Їх небагато, можна порахувати на пальцях, але тих, що створювали грунт для відкриттів геніїв, – мільйони. Правда, є генії хатні, регіональні, національні. Вони працюють на теренах хати, регіону, народності, нації в межах літератури, мови, політики, соціології. Тут також є свої закономірності. Але їм далеко до геніїв, які працювали на майбутнє всіх держав, всього живого на землі. Ми – земляни, а з часом усі земляни стануть єдиною нацією планети.

Для паплюжників основою “творчості” є чутки, звістки, поговори, пересуди, слухи, розмови на “базарі”. В них – свої правила: чим більше отрути, бруду виплеснуть на ту чи іншу визначну особистість, тим більше возвеличаться самі.

Чому ми вирішили написати це “Переднє слово” до невеличкої брошури? Все почалося зі статей у газеті письменників України “Літературна Україна”, де один автор, член НСПУ, Василь Мартинов, не читавши творів членів Української Асоціації письменників, звинуватив їх у лукавстві, олжі та ще в інших багатьох гріхах. Це він робив на “сповіді”, де очищав душу від своїх гріхів. Він говорив, що його каяття щире і відверте. Йшли роки – і ця людина, так і не очистившись від своїх гріхів, продовжувала плести інтриги, розповсюджувати плітки про інших. Видно, Всевишній не очистив його душу. До цієї справи він підключив ще одного паплюгу. І ось у Львівській газеті “Молода Галичина” на світ Божий появляється стаття “Ой, чий то дім стоїть”. Автор невідомий. У ній він пише, що громадськість вимагає повернути окружний Будинок Офіцерів громаді міста. А пише він цю статтю тому, що Львівське відділення Української Асоціації письменників (ЛВУАП) стало на захист цієї установи. А далі пішло-поїхало. “Маловідомі в літературі особи (Левко Різник, Павло Федюк, Марія Дорошенко, Юрій Кирилов, Ангеліна Буличова – всі члени НСПУ та інші), а точніше графомани, творять далекі від справжньої літератури опуси”. Багато бруду він виплескав на членів Української Асоціації письменників (УАП). На цьому не зупинився. Один київський журнал, пропагандист української книги (“Книжковий Клуб плюс”, Київ, 2003, головний редактор Юлія Поцілуйко. Адреса редакції: 04073, Київ, проспект Червоних козаків, 6), друкує опус “Графомани” Юрія Винничука, в якій уже паплюжить членів Львівської організації НСПУ Василя Куйбіду, Василя Базіва, Марію Дорошенко та інших, а також членів УАП Віталія Микульського, Лідію Шевело, Ольгу Журавльову. Не аргументовано, поверхово, бездоказово автор висмикує з їх творів слова, рядки, якими хоче скомпрометувати письменників. Навіщо це йому? Які сили стоять за цими паплюгами?

Хочеться сказати, що один з цих паплюг, самозакохавшись у себе, так хоче возвеличитися, що своє прізвище часто ставить у ряд з класиками української літератури – Олесем Гончарем, Ліною Костенко, Іриною Вільде та ін.

Владі потрібні вірнопіддані. Байдуже, що вони примітивно володіють словом, мовою. Інколи прикидаються злодійчуками-критиками. Нахватавшись фраз, висловів у відомих науковців, виступають у ролі глибоких рецензентів. Бог їм суддя. Для паплюг, як писав один з них, “потрібний надійний шлагбаум”, бо через них і справжньому таланту не пробитися в літературу.

А тепер перейдемо до детальнішого аналізу “творчості” авторів статей, а також надрукуємо відгуки на їх опуси письменників.

Василь Мартинов, член НСПУ, вперше написав про Віталія Микульського в газеті “Львівська правда” (1984). Редакція часопису доручила йому зробити аналіз поезій львівських дописувачів газети. Багатьох там він покритикував, а про В. Микульського написав, що ця “людина може правдиво розмовляти з читачем”. У 1993 році Василь Мартинов відредагував збірку віршів Віталія Микульського “Спішу до тебе”. У передмові до неї позитивно відгукнувся про його творчість. Правління Львівського відділення Української Асоціації письменників (ЛВУАП) розглянуло заяву Мартинова про його вступ до цієї організації. Рішення – прийняти. Він виступав зі своїми творами на заходах асоціації в Будинку офіцерів Західного оперативного командування (ЗахОК) перед військовими, членами УАП, читачами бібліотеки. Але з часом, у його душі щось змінилося: наступив негативний перелом.

У 2001 році в газеті “Літературна Україна” появилася “Репліка” В. Мартинова “Хустина з віршів...”. Як він сам пише, “побіжно перегорнув” і аж через вісім років “зосередився” на книзі поезій Віталія Микульського “Росою світиться трава”. Не володіючи досконало українською мовою (він росіянин), не маючи фахових знань з теорії поетики, почав “критикувати” цю книгу. Якби це була розумна, професійна критика – на користь письменникові і читачам, то можна було б подякувати критикові, але, як виявилось, це була наклепницька “Репліка” – донос. Прочитавши цей опус, ми дуже здивувалися, гадали, що це якась помилка. Провели засідання правління ЛВУАП, на яке запросили Мартинова. Він не прийшов. Коли хтось з членів правління зустрічав його на вулиці, то він... завертав у інший бік. А як йому дзвонили додому, то, довідавшись, з якою метою до нього звертаються, кидав трубку. Хотіли спитати його, хто замовив йому статтю і чому він паплюжить організацію, членом якої є сам, скільки і хто йому за це заплатив. Питання залишились без відповіді. З часом загальні збори ЛВУАП виключили його зі своїх членів.

Правління прийняло рішення зробити аналіз творчості В. Мартинова, його статті й послати матеріал до Президії НСПУ та до редакції газети “Літературна Україна”. Відповіді ми не одержали ні від тодішнього голови НСПУ Юрія Мушкетика, ні від тодішнього головного редактора “Літературної України” Василя Плюща. Що можна сказати? Йшла гра в одні ворота... Ті чиновники від літератури захищали честь мундира... мовчанням.

Подаємо відповідь на “Репліку” В. Мартинова, яку ми посилали в НСПУ і “Літературну Україну”.

Відповідь Василю Мартинову на “репліку” “Хустина з віршів...”, надруковану в газеті “Літературна Україна” від 5. 04. 2001 року.

І чого б це росіянину “йти” в українську “літературу”? Якими ж стежками-доріжками “і навпростець і манівцями” до неї продерся? Хто ж його послав вивчати українську мову? Не за власним бажанням? Покинув свою “родину” і поїхав на чужину. Тут нахапався українських слів і взявся писати-віршувати (прославляти “світле майбутнє” і поганити землю, яка його годує). Не володіючи досконало українською мовою, калічить її.

Хто ж такий Василь Мартинов в українській літературі?..

Він видав десять збірок українською мовою. Тож у десятій надрукував скупі газетні відгуки на свої книжки. А що було робити, як нема серйозного аналізу його творчості? Та й хто за таку справу візьметься? До того ж прикрасив книжку знімками, на яких він є з відомими письменниками. ”Хай знають наших! Я теж причетний до української літератури!”

У статті “Кадебістський цензор” (“Літературна Україна” від 19 квітня 2001 року) В. Мартинов показує себе противником тоталітарного режиму. Але його книги свідчать про інше: протягом тридцяти років він прославляв радянську дійсність. Не раз порівнював себе... з Пушкіним.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни наш Мартинов приїхав з Росії з рідним братом на Львівщину встановлювати “Совєтську власть”. Про це він і пише в своїх збірках. Так, у циклі віршів “Під крилом червоних прапорів” (“Проспект Радості”, Каменяр, 1985) в поезії “Триптих про Львів” пише: “...З прапором червоним у руках Волю і незламність робітничу Він повів у вересневий шлях”. Знаємо тепер, яку волю і правду дав Західній Україні “вересневий шлях”. У вірші на “Холмі Слави” читаємо: “...Щоб поруч був На всіх Ілліч, А в тих, хто з Іллічем, – І слава і могутність...” На чиїй же крові ті, “хто з Іллічем”, здобули “славу і могутність”? Про них Мартинов не пише. У вірші “Листи до брата” брат освідчується йому: “Я волю Львову крізь вогонь несу”. Відомо, як зустріли вояки УПА, ОУН на Львівщині “волю з вогнем” брата Мартинова. А про Радянську владу згадує: “...Жоден вітровій не похитне це дерево повік... В якім міцне коріння і міцні гілки...” Не думав Мартинов, що і без “вітровію” розсиплеться Радянський Союз. Не скріпило його мартинівське віршування, хоч розпинався не тільки в книгах, а й на шпальтах газет і журналів.

Щедро прийняла його і пригостила українська земля, дала освіту, роботу... Проте служив він не Україні, а владі: у своїх творах декларував відданість їй, отже, отримував від неї те, чого бажав, – і гроші, і путівки в будинки творчості.

Мартинов – росіянин з чекістською закваскою. В друзі нав’язувався всім, підліз навіть до Ліни Костенко. На 54-й сторінці в книзі “Лицарі пера і чарки” Микола Петренко пише: “Виявляється, пані Ліна на його схвильоване прохання відповіла матюком чи чимось подібним. Їй хтось сказав, наче Мартинова підсадили до неї як нишпорку, як вивідника”. Це ж сам Мартинов підтвердив з каяттям у збірці “Вірю... Надіюсь... Люблю...”, тільки в іншій інтерпретації. Це тільки штрих. Але є й інші. Скільки цей “журналіст-поет” вилив бруду-доносів на українських письменників. У тій же книжечці перераховує українських поетів і прозаїків. А їх – близько сотні. А потім: “Для мене ж особисто цей список надто куций”. Ой, прочитати б архіви “компетентних органів”! І чому українська влада, як у Литві, не розсекретить “сексотів”?

Багато творів Мартинов присвятив “місяцю ясному”, “...Бо Леніна, допоки людству жити, Не можна уявити без весни”. А яке ж у його віршах щасливе життя радянських людей – у колгоспах за трудодень, у ГУЛАГах і т. п. Так, у книзі “Проспект Радості” (Проспект – це СРСР) “...Де від тюльпанів день полум’яніє... А вікна усміхаються привітно...” – вихваляв радянську дійсність, яку “...бережуть мільйони вартових З ім’ям, як честь, високим – комуністи! А в їх рядах – поети, що несуть В джерельнім слові правду і наснагу...” Проте не всі поети були “вартовими-комуністами”. Багато з них за доносами Мартинових було ув’язнено і знищено. А ось і вірш “В своїм мовчанні ми святі”. Мовчати закликає Мартинов український народ: “...Якщо зуміємо мовчати, Коли нам випаде в житті Беззбройно стати перед катом....” Що про це скажеш? Ось такі віршомази пролізли в українську літературу. Стали її “сторожами-критиками”.

А тепер ще про деякі “перли” мартинівської поезії. Так, у вірші “Вишнева віть” читаємо: “Щасливим буде бій... А потім – бій, в якому світ горів”. Ця людина, не знає, що таке бій, смерть. Від військових ніколи не чули та й не читали, що бій може бути щасливим. Бій може бути переможним або непереможним. І ще: “фашистські чини” (німців) він називає “яничарами”. В книжечці “Вірю... Надіюсь... Люблю...” у вірші “Чорнобильські солов’ї” довідуємось, що в “жовтому лісі” поза градирнями ЧАЕС “співають солов’ї трагічним гімном”. (Хіба вони вціліли?) Це ж треба до такого додуматись!

В римуванні є такі “здобутки”: “якій – гілки”, “прості – гілки”, “громів – розбудив”, “тішу – затишне”, “тяжких – такі”, “підступна – гупа”, “птаха – пахла”, сила-силенна штампів: “любов – кров”, “знов – любов” і т. п.

У вірші “Повторність” “...немов з намулу, Проростає любов”. (Бачте, любов – з намулу. Що скажеш!). “Ступає літо тихою ходою. Услід – весна...” Ні, ні – не осінь, а весна.

Розмір у багатьох віршах порушений. Автор переносить вірші з однієї книги – в іншу. “Ти є каштан” – вірш, присвячений дочці, – апогей графоманії. Є ще в нього “Балада про сонце в собі” – нічого не скажеш. Це з якого матеріалу зроблений Мартинов, що витримує температуру в сотні мільйонів градусів? Ця “балада” – апофеоз “генію-сонцю” Мартинову, недооціненому сучасниками, то в небутті він жде “некрологів хвальних”, епітафій “з добрими словами, квітів, сліз, зітхань тяжких”. Має рацію Мартинов, багато сліз пролили ті автори, на яких він доносив. Тож прийде на нього “покара” у вигляді “хмари” з вірша “Монолог тіні”. Чия тінь? А чи не “кадебістського цензора”, з яким Мартинов вів діалог, і який, будучи “лейтенантиком”, цікавився “віршарами”.

Вся поезія Василя Мартинова штучна, декларативна, надумана.

В “Репліці” “Хустина з віршів...” він звинувачує Віталія Микульського в тому, що той іде в літературу “графоманом-злодійчуком”. Це вже занадто. Ось так бездоказово виносить йому вирок. Тут він – і слідчий, і прокурор, і суддя! Навіть у сталінських НКВС вирок виносили трійки.

У 1993 році, коли вийшла книга “Росою світиться трава”, Василь Мартинов подарував авторові свою з підписом: “Дорогому Віталію Івановичу Микульському – поетові, чиєму слову вірю!” А в “Репліці” – “... я, не вірячи віршам В. Микульського...” Це ж треба бути таким!

Тепер дещо про те, як аналізує вірші поета Мартинов. Про вірш “Полк у русі”, де є рядок “...Села чують ритми ночі: стук та стук...”, він пише: “Коли б оте “стук та стук” почули не лише села, а й міста, мабуть, діти попрокидалися б, адже шуму було би більше”. Він не знає, що військові частини марші роблять вночі і поза містами, сільськими дорогами, з полігона на полігон, тому в містах їх не чути і “діти не прокидаються”. Мартинов в армії не був, служив іншим відомствам, з яких до армії не беруть. У “Репліці” продовжує: “Досі я вважав, що кроки карбують, а відбивають дошки. Тепер ще моя ерудиція збагатилась”. Так “кроки відбивають”, то тут його “ерудиція збагатилась”... невіглаством. Не читає він “Словник” (11-томник). Там написано: “Кроки відбивають” (стор. 354) і приведено приклади з творів класиків української літератури. До речі, вірш Віталія Микульського “Маневри” з цієї книжки, а також нариси про чорнобильців у свій час друкувала “Літературна Україна”.

Напевно, В. Мартинов не вивчав поетичної семантики (словесно-образних засобів), тому й троп “Хустина з віршів” так його здивував. Не доходить до нього “суть зображуваного шляхом перенесення ознак і особливостей одних предметів, явищ, процесів на інші, що розкривається не статично, а в невідривних зв’язках і русі, відповідно до закономірних життєвих процесів...” – пише в посібнику Ніна Тарасенко “Деякі питання поетики”.

Але чому така поважна газета, як “Літературна Україна”, друкує такі “репліки”? У Віталія Микульського вийшло шість поетичних збірок і три прозових. Їх редакторами були М. Петренко, М. Дорошенко, Р. Качурівський, П. Федюк і ... В. Мартинов. Чомусь в “репліці” про них ні слова, хоч вийшли вони значно пізніше від збірки “Росою світиться трава”. Ще пише автор “репліки”, що “помилок у всіх книгах так густо, що крізь них слід продиратися, ніби крізь хащі”. І це при членах НСПУ, редакторах і коректорах. Читали ці збірки доктори філологічних наук – Степан Пінчук з Києва, Панас Данилко з Одеси. Вони не знайшли там “хащі помилок”. Про творчість Віталія Микульського позитивно відгукнулися Левко Різник, Микола Петренко, Ангеліна Буличова, Роман Качурівський, Володимир Яковенко, Степан Куц, Михайло Вербинський, Трохим Прошак та інші.

За свою поезію Віталій Микульський отримав першу премію газети “Слава Родины» (1986), премію Української Асоціації письменників “Гілка золотого каштана”.

Книжку “Росою світиться трава” видавала не Українська Асоціація письменників, а видавництво Львівського відділення Української Асоціації письменників (і тут Мартинов “побіжно” і неуважно прочитав чи злукавив). Тепер це видавництво називається “Плай”. Ось лист, який послали члени правління ЛВУАП до НСПУ і до газети “Літературна Україна”.

Редакція газети “Літературна Україна” не дала нам відповіді, не спростувала цей наклеп, а відіслала ці листи В. Мартинову, який замість того, щоб зробити висновки, образився і вибухнув новим опусом, на який уже сам Віталій Микульський написав відгук і надіслав його до НСПУ Юрію Мушкетику і до газети “Літературна Україна” Василю Плющу. Друкуємо його повністю.

Відповідь Віталія Микульського В. Мартинову – “майстру відбивання дощок” в поезії на статтю “Скажу, як на сповіді...” (“Літературна Україна” від 24 травня 2001 року).

Каятись, очищати душу від гріхів, як В. Мартинов, не буду: гріхів не маю. І те, що в нього “гріхів побільшало”, як він пише, і “прощення йому не буде, – він має рацію. “Щирим і нелукавим” Мартинов не став. Усе життя служив вірно владі: був “сторожем-критиком”. Тож у цій статті “отруйливою олжою” сповідається перед читачами. Закликає їх поставити “надійний шлагбаум” перед українською поезією. “Реакцію читача, – писав він, – нам складніше уявити, а ось слухач емоційно (до сліз) сприймає те”, що йому” “артист” Мартинов нав’язує. Вдумливий читач проаналізує твір, зробить висновок. Він не заплаче, як “сповідається” Мартинов, від вірша “Втеча” і не втече з міста в село. Цікаво, що тоді в місті натворив автор “сповіді”, якому довелось шукати захисту в матері? Хто ж, крім неї, захистить своє дитя, хоч воно й нашкодило комусь? Від чого він тікав – від неприємностей чи від страху? Може, від кари за черговий наклеп. Тарас Салига, в свій час, “розкусив” цього фарисея. І що Мартинову залишалося робити, як не вибачатися? В тому ж “Проспекті” просить “мовчати” український народ. Тарас Шевченко закликав: “Борітеся – поборите”, а Мартинов, як справжній росіянин-великодержавник з чекістською закваскою, вимагає: “Якщо зумієте мовчати, Коли вам випаде в житті... Беззбройно стати перед катом... Мовчи!.. Мовчи!.. І в “сповіді” пропонує поставити “шлагбаум”, щоб на всіх “язиках” усе мовчало. Ніби український читач не спроможний розібратися, де поезія, а де гасла і декларативна графоманія. Пане Мартинов, не закликайте нас мовчати і не вважайте нас “стадом баранів”, не лукавте і не обдурюйте українського читача. Всі ті, що прочитали вашу “сповідь”, дивуються вашим “самовозвеличенням” і лицемірством. Гадаєте, що всіх переконали? Ні! Показали себе в непривабливому світлі та ще й редакцію газети підвели.

Не виправдовується В. Мартинов, що має слабкі знання поетичної семантики, не читає українських словників. Визнав це. Тому не згадує цього в “сповіді”. Хіба це моя “атака”! Це він атакує читачів і редакцію “Літературної України”. Я сподівався, що він попросить пробачення за “Репліку”. Але ж ні... Не хоче зізнаватися в своїх недоліках.

Його “Репліка” і “сповідь” – це суд наді мною без права захисту. Це вже нове в нашому демократичному суспільстві, про яке так часто пише в своїх статтях Василь Плющ.

Поезія В. Мартинова – штучна, банальна, хаотична, тривіальна, плакатна, декларативна, надумана. Навіть у його інтимній ліриці проглядає... імпотент. Тут повний набір штампів, завчених фраз. Художні засоби інших поетів перекочували в його твори. Мартинов казав мені: “Треба їх патентувати, щоб хтось їх не вкрав”.

А тепер про те, як В. Мартинов став моїм редактором і як редагував мої вірші?

Ще в 1985 році в огляді літературної пошти газети “Львівська правда” Мартинов позитивно відгукнувся на кілька моїх віршів (тоді я не знав, що цей поет взагалі існує). Через сім років, за порадою одного товариша і за пропозицією самого Мартинова, я дав йому відредагувати збірку поезій під назвою “Возбужденный огонь”. Назву він дав іншу – “Спешу к тебе”. Під цією назвою написав коротенького віршика для пояснення цієї назви. Я був проти. Подзвонив Мартинову, але його тоді у Львові не було. Поїхав кудись – у відрядження чи на відпочинок. Згодом він нав’язав мені свою думку: мовляв, що так треба і так краще. Не задоволений я і його передмовою. До цієї збірки уже написав був передмову інший, більш кваліфікований поет. Але сталося інакше...

Мартинов у своїй “сповіді” пише, що у його вступній статті я “скоротив доречні зауваження і побажання”. (Як можна побажання скоротити?). Але чому? Цитую їх: “Есть, конечно, в стихах шероховатости, проходные строчки. Но их мало. Вселяет уверенность в том, что в новых сборниках такие недостатки исчезнут совсем. Виталию Микульскому надо побольше работать над рифмами, избавляться от влияния его любимых поэтов – Бунина, Кольцова, Никитина, Тютчева, Цветаевой, Ахматовой. Нет, он не копирует их, но чувствуется у него за спиной их дыхание. Редактируя рукопись сборника, я замечал это и, надо отметить, поэт многое из написанного им отбросил, что делает ему честь”. Звідки він це взяв – не знаю. Нема в мене нічого від згаданих поетів, і я не дуже до них прихильний. Вірші мої на сучасну військову тематику і нічого спільного із згаданими вище поетами не мають. Мені до душі поезії Лермонтова, Єсеніна, Байрона, Жигуліна, Рубцова, Шевченка, Рильського Малишка, Симоненка, Петренка. Цю неправду я не хотів друкувати в передмові, але сказати про це Мартинову не міг, бо його не було у Львові.

Відкинуті Мартиновим вірші мені подобались, але я не хотів перечити йому. Це була моя перша книга, і я прислухався до зауважень редактора. Вилучені ним вірші я пізніше вмістив у інших збірках –вже українською мовою. Ось деякі з них:

Спасибо за любовь и за цветы –
Они прекрасные в апреле…
Вы не земной, поверьте, красоты,
Вам синей птицы слушать трели.

Вы рождены лишь для большой любви:
В вас – мир страстей и мир страданий.
В своем стремленьи вы – как снежный вихрь,
И вам открыты мира дали.

Я жить не могу среди моря сомнений…
Хочу, чтобы мир наш был чист и прозрачен,
А наш горизонт чтоб всегда был весенний!
…Но только нам фатум недобрый назначен.

В этом мире – так холодно, зыбко и пусто, –
Даже воздух вокруг нас пропитан злобой, –
Ну и как уберечь наши добрые чувства?
Сохранить как навеки добро и любовь?

Вальс смеется над модами века.
Он, как юноша, горд и красив…
Сотни лет он служил человеку –
Добавляя ему новых сил.
И сегодня под музыку вальса,
Преисполненный радостных чувств,
Я в горячей любви вам признался…
И улыбка взошла с ваших уст.

Чомусь ці та багато інших віршів такого плану не сподобалися В. Мартинову. Він їх викреслив з рукопису. Автор “сповіді” пише: “Я не просто їх редагував. Замість деяких створив фактично нові”.

На редагування я дав Мартинову понад 150 віршів, з яких він відібрав 57. “Створених” ним віршів не набереться і десяти. Я їх йому дарую: в них вихолощено головну суть та ідею. Жалкую, що не викинув їх. Наводжу кілька прикладів “створених” ним віршів.

Приклади редагування (підкреслене – слова Мартинова):

В. Микульський

Прощайте, милая,
Знать, – не судьба…
Но прошлое стоит
Перед глазами.
Запомнил вас
Такою навсегда –
с улыбкою
и яркими цветами.
Да, вы меня
В тот летний знойный день
Так охладили резкими словами,
что понял вдруг:
я только ваша тень,
И лишь пошевелил губами:
“Прощайте! Да, моя беда –
в вине загубленная зрелость.
Безумно вас любил тогда –
И с вами быть мне
так хотелось!..

В Мартинов

Прощайте!
Знать,
не вышла судьба.
Но прошлое
стоит перед глазами.
Запомню вас
такою навсегда
с улыбкою
и сжатыми губами.
Прощайте!
Расставанье – не беда,
но жаль,
что песня наша не допелась.
Звала с тобой нас
яркая звезда,
но к ней идти
тебе не захотелось.

НОЧЬ

Мой письменный стол
под неярким огнем:
работаю ночью –
спокойней, чем днем.
Приходит чуть позже
Без сна новизна.
Ничего не тревожит…
И все, что влекло,
Окунается в тишь.
А ты – далеко,
и давно уже спишь.
Не ведать бы зла,
порожденного в ночь.
Смежаю глаза –
и видения прочь.
За окнами – дождь
Я слагаю, пишу…
Знаю: ты не придешь,
да и я не спешу.

НОЧЬЮ

Мой письменный стол
под неярким огнем:
работаю ночью я
лучше, чем днем.
В тиши замечаю
во всем новизну.
И рад, что не знаю,
когда я засну.
Смотрю я в окно
А ты – далеко,
И давно уже спишь.
За окнами – дождь.
Я слагаю, пишу…
Хоть ты не придешь,
я навстречу спешу!

В багатьох віршах В. Мартинов брав лише першу строфу, інші перекреслював. Ось один з них. (Перекреслена частина вірша – про смерть Сталіна – відокремлена від першої строфи).

Выпал снег…
толщиною в метр,
залохматились сизые ели.
Белый снег –
Словно плотный фетр.
И чернели деревья,
чернели,
как зимою смеющийся негр.

(Продовження цього вірша, який нижче, вилучив Мартинов).

Умер он – властелин шестой части…
Шестой части планеты Земля…
Умер идол, пришедший до власти
на костях, на крови землян.
Угнетал, выселял он народы
с прапрадедовской родины их.
И текли – убегали годы
в царстве черных рабов, крепостных.
Умер идол – воскресла надежда.
Даже снег стал белее вдруг,
а потом… Стало так, как и прежде:
повторился спирали круг.
Так бывает: с обилием снега –
солнца блеск и весенний гром…
Вместо тьмы – голубое небо,
и надежда приходит в наш дом.

У вірші “Маневры” редактор Мартинов викреслив перші дві строфи, а залишив дві останні, і, замінивши в них слово “Четвертый” на слова “Уже идут”, назвав його “...И колоситься рожь”. Цей вірш є в збірці “Росою світиться трава”...

Отаке редагування. Так Мартинов “зачорнив”- забруднив своїми правками книжку, і мені соромно за те, що погодився з ним.

“Чому ж я критично згадав В. Микульського в недавній репліці, – пише він. – Тільки через те, що, на відміну від Ніни Т., він з роками не зріс. По-ремісницьки продукує свої твори на одному рівні”. Не відомо, хто навчав Мартинова, який учбовий заклад він закінчив, але навіть у “репліці” і “сповіді” відчувається низький рівень його освіти, відчувається, що ця людина не має елементарних знань середньої школи. Тому й кидає без усякого логічного зв’язку фрази про свої “досягнення” і “плачі” та ще й згадує Ліну Костенко. До речі, як пише Микола Петренко, вона його матюком нагородила. Про моє творче зростання писали Л. Різник, М. Петренко, Р. Качурівський, А. Буличова, кандидат філологічних наук В. Яковенко, професор П.Данилко, С. Куц, М. Вербинський, Т. Прошак та інші. Невже цим людям не можна вірити? З багатьма з них я навіть не знайомий. На мої поезії створено понад п’ятдесят пісень, які виконують відомі співаки і співачки – Заслужений артист України Богдан Палюга, Заслужена артистка України Ольга Журавльова, Наталія Смирнова, Галина Покотило, Ярослав Нич, лауреат міжнародних конкурсів Тетяна Киш, Зінаїда Мерцедина та інші. Музику на них написали композитори професор Львівської консерваторії Віктор Камінський, Галина Мартиненко, Віра Євтушек, Зінаїда Мерцедина, Галина Ткаля. Невже вони також не розуміють, де поезія, а де графоманія? Чи В. Мартинов міг створити такі вірші, як “Ромашки”, “Радіація”, “Марш”, “Тиша”, “Нічний бій” та інші?

Я закінчив сільськогосподарський інститут і Московську військову академію хімічного захисту, полковник, тому й пишу на теми, які мене хвилюють. Мої поезії, нариси, повісті звучать по радіо, телебаченню, ними зачитуються солдати, офіцери, генерали, їх друкували газети “Армія України”, “Народна Армія”, “Високий Замок”, “Український шлях”, “Літературний Львів”, “Вільна Україна” та й ваша газета – “Літературна Україна” – вмістила мій вірш “Маневри” і нарис про чорнобильців “На передовій у мирний час”. Невже я так “упевнено дію” на цю масу людей? (Багатьох з них я і в очі не бачив). Слова В. Мартинова: “Скільки бульбу не товчи – виноградний сік не потече” більше стосується автора “репліки” і “сповіді”. Мені дивно, чому В. Мартинов приліпив до мене Ніну Т. Та ще й злукавив. Прийняла її в “Союз писателей СССР” Білоруська спілка письменників, а не Львівська організація СПУ. Лише після розпаду СРСР вона автоматично стала членом НСПУ. Ніна Т. і тоді краще писала, ніж Мартинов. У неї нема декларативних і штучних віршів, як це буває в нього. Знову згадав Ю. Рикова. Повторився, бо нічого іншого в “сповіді” сказати не міг. Зачепив М. Петренка, ніби той свого розуму не має. Вчить росіянин (старший брат) українців, як і що їм писати і як їм поводитись. Не обминув гарних поетес М. Людкевич, Н. Мориквас. У “сповіді” він пише, що в них мало перекладацького хисту.

От і думаю: “Чому газета “Літературна Україна” не друкує моїх зауважень на книгу В. Мартинова “Проспект Радості” на його наклепи? Зате надрукувала згадку про “плачі”, які, мовляв, викликають поезії згаданого піїта в читачів. Закликає українських критиків виставляти “міцний шлагбаум” українським поетам, а також свою недолугу поезію, яка вражає епігонством і компіляторством.

Знаю, мою відповідь друкувати не будете, але людей (а їх – багато і вони – поважні) “сповіддю” в щирості і відвертості не переконаєте. Причина в тому, що ваша газета завжди служила і служить не літературі, а владі.

Я вислав вам свої поезії “Можновладцю”, “Умом Россию не понять...”, “У дні негоди”, “Будував я дорогу життя”, інші поетичні твори (свята моя наївність і віра), в яких критично висловив думки про нинішню владу. Але навіщо вам було нацьковувати на мене цього “кадебістського цензора”, “сторожа-критика”... Може, тому, що я – Голова Львівського відділення Української Асоціації письменників і проводжу роботу з пропаганди української мови, символіки, державності України тощо. За дванадцять років ми провели 1500 заходів і не тільки у Львівській області, але і в інших регіонах. Членами нашої асоціації є творчі люди і в Хмельницькій, Тернопільській, Закарпатській областях, і навіть у США. У відділенні налічується 75 чоловік, з них – двадцять членів НСПУ... серед них був і ... В. Мартинов, якого ми одноголосно виключили з Української Асоціації письменників.

Вважаю, що ви забагато витрачаєте газетної площі на “розбірки” (в одні ворота) таких матеріалів, які подає вам В. Мартинов, замість кваліфікованих рецензензій на твори українських авторів.

Вельмишановному пану Юрію Мушкетику висилаю вірші, через які розгорівся цей “сир-бор”, а також – свої книги.

Юрій Мушкетик, який в тоді був головою НСПУ, не відповів на лист В. Микульського . З головним редактором газети “Літературна Україна” мав розмову Президент Української Асоціації письменників Володимир Югов. На його заяву газета також не відреагувала. Зате член редколегії “ЛУ” Анатолій Погрібний, ознайомившись зі справою і вивчивши твори В. Микульського, написав відповідь, яку ми й подаємо тут.

Все почалося з того, що у львівській газеті “Український шлях” появилася стаття Ярослава Тимчишина “Музею визвольної боротьби бути”. Ми на правлінні ЛВУАП її обговорили і на прохання начальника БО ЗахОК в нашій газеті “Гілка золотого каштана” написали відповідь. Ось вона.

Упродовж кількох останніх років багато хто гострить зуби на приміщення Будинку Офіцерів Західного оперативного командування (БО ЗахОК). Мовляв, це “народний дім”, і він повинен служити народові України. А хіба працівники цієї установи не служать йому? І даремно претенденти на це приміщення критикують працівників БО в своїх виступах і газетних статтях. Ми дивуємось, що засоби масової інформації допомагають їм поширювати їхні неправомірні заяви. Це свідчить про те, що вони, маючи такий агресивний задум, виступають проти української армії. Не будемо годувати свою армію – годуватимемо іншу. Армія – це основний блок фундаменту державності країни. Всі європейські держави, а також Америка, на належному рівні тримають свої збройні сили. Якби хтось спробував забрати армійську установу в цих країнах, то його негайно притягли б до суворої відповідальності: це ж підрив національної безпеки і обороноздатності держави! А в Україні, виходить, усе можна? Прикриваючись гаслами патріотичного виховання, Ярослав Тимчишин у статті “Музею визвольної боротьби бути” (дивись часопис “Український шлях” від 3–9 жовтня 2002 року, стор. 11) заявляє, що Будинок Офіцерів мусить стати музеєм визвольної боротьби. Він “наказує” командуванню ЗахОК та місцевій владі негайно повернути БО (“Народний дім”) “народу для культурних цілей”. Нібито тепер він призначений для інших цілей. Ми, члени Військово-патріотичного клубу творчих зустрічей (ВПК ТЗ) “Голос” здивовані згаданою вище публікацією – доносом владі на працівників Будинку Офіцерів. На Вкраїні завжди існували донощики. Згадаймо Кочубея, який доніс на Мазепу Петру першому, і сьогоднішніх “сексотів” (“секретный сотрудник”), які в засобах масової інформації “капають” на неугодних, маючи при цьому свій інтерес. Ми не проти відтворення справжньої історії визвольної боротьби українців проти поневолювачів. Але не за рахунок руйнування напрацьованої за довгі роки системи методик виховання, якими володіє Будинок Офіцерів. Забрати і все – такий мотив публікації. Вже ж існує Національний музей, у якому є експозиції визвольних змагань у приміщенні колишнього музею В.І. Леніна поблизу Будинку Офіцерів. Навіщо ж ще один? Якщо потрібний ще один музей, то його можна було б розмістити на першому й другому поверхах обласної податкової адміністрації на вулиці Стрийській. Можна було б “націоналізувати” і “Гранд Готель” на проспекті Перемоги, в “Цитаделі” та в багатьох інших по-сучасному облаштованих приміщеннях. Аж ні, пану Тимчишину потрібен Будинок Офіцерів, який потребує капітального ремонту (в стінах – тріщини, протікає дах та ін.). Невже його організація має мільйони, щоб відремонтувати згаданий будинок. Навіщо він йому потрібний? А для того, щоб було потім за безцінь “прихватизувати” і продати бізнесовим структурам. Рука сучасної влади, ой як у цьому набита! На цей “ласий шматок” уже давно гострили зуби різні організації.

За які ж кошти буде утримувати цю установу пан Тимчинин, якщо така могутня організація, як армія, робить це з трудом. Щоб якось підтримувати приміщення на належному рівні, працівникам БО доводиться добре “крутитися”. Будинок Офіцерів обслуговує десятки тисяч військових (теперішніх і колишніх, членів їхніх сімей).

“Виховувати воїнів української армії ніде”, – пише цей поборник справедливості. Як ніде? Саме в цій установі й працюють професіонали цієї справи – люди, які в цьому розуміються. Пан Тимчишин пише: “І колишні генерали ПрикВО (вони й сьогодні служать у Збройних Силах України) продали комерційним структурам музей на Стрийській”. Звідки в нього така інформація? Якщо й продали, то хтось із влади дозволив це зробити. З цим треба звертатися не до військових, а до київських керівників. Далі читаємо: “Так звані світлиці... це карикатури на музей...” Світлиці (колишні ленінські кімнати) ніколи не були музеями. Чув пан Тимчишин “грім, та не знає, де він”. “Армія і народ – єдині... Чи знає командування Західного оперативного командування, чим займаються офіцери Будинку Офіцерів?” Знає і думає, як поліпшити справу без чиїхось підказок. Коли армія і народ єдині, то навіщо відбирати в народу те, що йому належить? Людина ця, як видно з писанини в газеті “Український шлях”, далека від турбот про народ і про армію, нарікає на порядних і чесних людей, прикриваючись борнею за всенародну справу. “Будить”, бачите, громадську думку. А тим часом вилазять назовні власні інтереси. Цікаво, хто за цим стоїть?

У Будинку Офіцерів працюють і бібліотека, і університет народознавства. Вони розробляють методики виховної і військово-патріотичної роботи і впроваджують їх у життя. Є тут чимало гуртків, де всі, хто бажає, здобувають спеціальності. Розмістились тут – Військово-патріотичний клуб творчих зустрічей (ВПК ТЗ) “Голос”, Українська Асоціації письменників Західного регіону, видавництво “Плай”. Адміністрація БО надає безкоштовно приміщення для проведення зборів, конференцій, з’їздів національним товариствам, для репетицій гуртам співаків і музикантів “Червона Калина”, “Сяйво”, ветеранам війни, Союзу офіцерів, Просвіті та ін.

Основні зусилля згаданих організацій спрямовані на те, щоб сприяти військовому керівництву, державним та громадським організаціям у справі національного, культурного, героїко-патріотичного, морального та естетичного виховання воїнів української армії та інших громадян України, у справі прищеплення їм поваги до рідної мови, національної символіки, підвищення їх культурного, освітнього рівня, популяризації творів літератури і мистецтва, видання художньо-соціальної літератури.

Так, ВПК ТЗ “Голос” за період свого існування провів понад 1500 заходів у військах ЗахОК, в учбових закладах, на підприємствах і організаціях Львівщини, спрямованих на духовне відродження України.

Видавництво “Плай” видало понад сорок книг, авторами яких є Марія Дорошенко, Віталій Микульський, Наталія Балюк, Степан Куц, Юрій Кирилов, Володимир Радовський та інші. В них ідеться про визвольну боротьбу українського народу проти окупантів, про становлення молодої держави, її Збройних Сил, про сучасне життя громадян, чорнобильську трагедію.

Про роботу організацій, які діють при Будинку Офіцерів ЗахОК опубліковано сотні статей, нарисів, репортажів у журналах “Військо України”, “Надзвичайна ситуація”, “Народне віче”, “Дзвін”, в часописах – “Народна Армія”, “Високий Замок”, “Армія України”, “Акцент”, “Час примирення”, “Літературний Львів”, “Літературна Україна”, “Гілка золотого каштана” та інших. Львівське телебачення і радіо не раз розповідали про їх досягнення.

Лауреатами республіканських журналістських та літературних премій стали члени ВПК ТЗ “Голос” – Марія Дорошенко, Левко Різник, член ОУН Павло Федюк, Юрій Кирилов, Наталія Балюк, Віталій Микульський, Олександра Мороз, Лідія Шевело, Василь Тарчинець, Степан Куц.

Всі здобутки Будинку Офіцерів ЗахОК, у тому числі й організацій, які тут працюють, стали можливими завдяки їхній наполегливій, безкорисливій, подвижницькій праці, завдяки підтримці з боку керівництва Західного оперативного командування.

Ми не чули, щоб пан Тимчишин виступав десь перед громадськістю чи воїнами, чи провадив іншу виховну і героїко-патріотичну роботу. Ліпше було б, щоб він не натравлював владу на українську армію, а щоб закачав рукави і працював для підсилення героїко-патріотичної діяльності в частинах української армії.

члени правління Української асоціації письменників Західного регіону

Віталій Микульський, Марія Дорошенко, Ольга Журавльова, Василь Тарчинець, Лідія Шевело, Степан Куц, Лідія Йолтуховська-Скоропис, Микола Кондратенко, Віра Керечан, Павло Федюк.

Написали ми листа Президенту України, Прем’єр-Міністру, Голові Верховної Ради, Міністру Оборони, Командувачу ЗахОК.

Ми, члени Української Асоціації письменників (УАП), звертаємося до Вас, як до людини, яка вболіває за українську культуру, духовність, українську мову, Збройні Сили України, і просимо Вас розглянути питання, зв’язане з Будинком Офіцерів Західного оперативного командування (БО ЗахОК) у м. Львові.

Львівська обласна організація ОУН намагається розмістити в БО ЗахОК музей визвольної боротьби, не зважаючи на те, що такий музей у Львові вже існує в іншому приміщенні. Керівництво БО ЗахОК не проти передати один з найкращих своїх залів під Музей визвольних змагань українського народу. На нашу думку, керівництво львівської організації ОУН, яку підтримують часописи “Український шлях”, “Молода Галичина”, хоче “прихватизувати” престижний будинок у центральній частині міста, а потім використати його не за призначенням.

Наша організація виступила на захист БО ЗахОК, проте згадані ЗМІ в своїх публікаціях обливають членів нашої організації брудом, яка провадить тут військово-патріотичну роботу. Навіть журналіст “Молодої Галичини” заявляє одній відомій письменниці , що їй – “тільки в могилу”.

Трохи історії. До 1848 року на місці БО ЗахОК стояв будинок, у якому знаходився перший Львівський університет. Під час революційних подій 1848 року будівля згоріла, університет було перенесено в приміщення колишнього виховного закладу на вулиці св. Миколая (нині – вул М. Грушевського). Цісар Франц-Йосиф розпорядився віддати руїни львівським українським підприємцям, які в 1851 році збудували на них Народний Дім. В ньому згодом працювали різноманітні українські товариства, велика бібліотека, зал для вистав.

У дні Листопадового чину 1918 року в цьому приміщенні розмістився Український Військовий Генеральний Комісаріат, тут же діяв штаб збройного повстання проти австрійської адміністрації Галиччини. Отже, теперішній Будинок Офіцерів після польської, німецької та радянської окупації перейшов у спадщину сучасним Збройним Силам незалежної України від вояків, що здобували й боронили Західно-Українську Народну Республіку.

Як і півторастоліття тому, в БО ЗахОК діють: одна з найкращих бібліотек Львова, різноманітні гуртки, кінотеатр, громадські організації, проводяться творчі зустрічі львів’ян з відомими письменниками, діячами культури, науки і мистецтва, працює університет українознавства, обласна “Просвіта”.

Отже, просимо захистити БО ЗахОК від нападів цієї організації і тих, хто за нею стоїть. Ми впевнені, що за таким рішенням керівників області стоять чиїсь особисті економічні інтереси.

Від імені 75 членів Львівського відділення Української Асоціації письменників

Павло Федюк, Микола Кондратенко, Марія Дорошенко, Степан Куц, Ольга Журавльова, Віталій Микульський, Лідія Йолтуховська, Лідія Шевело, Віра Керечан”.

Через деякий час у львівській газеті “Молода Галичина” появилася стаття без підпису “Ой, чий то дім стоїть”, як потім стало відомо, що її написав Юрій Винничук. Хто йому її замовив – невідомо. В ній він паплюжить роботу колективу Будинку офіцерів Західного оперативного командування. “Непогана ідея, – пише він, – розмістити там музей визвольної боротьби”. Але далі обливає брудом Українську Асоціацію письменників. Навіть собака на місяць так не бреше, як Юрій Винничук на членів Української Асоціації письменників. Людина – аморальна за своєю суттю. Він підлаштувався до рішення УІІ сесії Львівської обласної ради ІУ-го демократичного скликання від 24 січня 2003 року, прийнятого з порушенням чинного законодавства. Так нам сказано у відповіді Президента України.

Було відправлено листа головному редактору “Молодої Галичини”, в якому викладено свої думки з приводу цієї публікації.

Редакція газети “Молода Галичина” не відповіла на цей лист.

На пасквіль Юрія Винничука до редакції газети “Молода Галичина” було відправлено відповіді члена НСПУ Миколи Кондратенка, члена Національної спілки журналістів (НСЖУ), колишнього голову Львівської обласної телерадіокомпанії Семена Брухаля, письменника Сергія Громова.

ПАСКВІЛЬ ЯЗИКАТОЇ ФЕСЬКИ

Львівське відділення Української Асоціації письменників (ЛВУАП) у своєму часописі “Гілка золотого каштана” стало на захист Будинку Офіцерів Західного оперативного командування (БО ЗахОК), який дехто хотів би відібрати у Збройних Сил України. У відповідь на це львівська газета “Молода Галичина” вирішила сказати своє “мудре” слово. Але в який спосіб! Замовила якомусь недолугому автору (ми назвемо його “Ікс”), який по природі своїй нагадує язикату Феську, щоб очорнити колектив ЛВУАП і його голову, спаплюжити письменників, співаків, художників, артистів не тільки зі Львова, а й зі всієї Львівщини, які кожної останньої неділі місяця, а також і в інші дні, на які припадають державні свята або ювілеї письменників, виступають зі своєю культурно-просвітницькою програмою перед солдатами строкової служби. І якби ота язиката Феська хоча б один-єдиний раз побувала на цих зібраннях, то вона побачила б і почула, з яким захопленням і з якою увагою слухають молоді солдати (вони прибули до Львова з усіх регіонів України на службу в українській армії) прекрасні мізансцени Заслуженої артистки України Ольги Журавльової, хвилюючі рядки поезій відомої письменниці України Марії Вакалюк-Дорошенко, високохудожні новели Лідії Йолтуховської-Скоропис, нариси і вірші про Чорнобиль, про армію України, про наших людей Віталія Микульського та твори багатьох інших членів УАП.

Ота Феська так назвала свій опус: “Ой, чий то дім стоїть”. Наче й не знає, що БО ЗахОК належить Збройним Силам незалежної України, а не тим, хто на нього зазіхає.

А Фесьці так хочеться кусати когось. І вона кусає, але, очевидно, боїться покари... Тож не дивно, чому її “творіння” – без підпису! Тому вона навмисне спотворила світлі імена тих людей, котрі ось уже більше десяти років без усякої грошової компенсації виступають в БО ЗахОК зі своїми літературними творами, з концертами перед численною аудиторією. Марію Вакалюк-Дорошенко, яку вітав з ювілеєм телеграмою сам президент України, ця Феська, називає Бакалюк-Хорошенко, полковника у відставці Віталія Микульського, який багато докладає зусиль і організаторських здібностей, щоб систематично провадити виховну роботу серед військових, – Смикульським, Ольгу Журавльову – Джуравльова, Лідію Шевело – Зашевело... І все це від перестраху, що закон України може відрізати їй чорного язика. Загалом її, Феську, неважко знайти: поведінка і стиль цієї авторки-дикобраза запам’ятались читачам з її газетних заміток, а також, з так званих прозових “художніх” творінь, зібраних у збірки. Така вже в неї натура – виставляти тільки те, що вона уявила своїм примітивним розумом. З шкіри лізе, щоб догодити замовникам.

Язиката Феська “ляпає” в своєму опусі, вміщеному в газеті “Молода Галичина”, що члени “вигаданої” Української Асоціації письменників самі собі “придумали” літературну премію “Гілка золотого каштану” (до речі, не “каштану”, а “каштана” – вона навіть не знає правила відмінювання іменників) і самі себе нагородили нею. Ні, не так, Фесько... Треба знати! Якщо вже обралась грибом, то лізь у борщ.

Українська Асоціація письменників діє понад десять років. Її організував у всіх областях України член Президії НСПУ Володимир Трохимович Югов. Першим головою ЛВУАП було обрано нині вже покійного письменника Євгена Григоровича Куртяка. Тоді до асоціації вступив член НСПУ, голова Львівської організації НСПУ Левко Йосипович Різник. А потім її членами стали й інші відомі на Україні письменники, поети, вчені, артисти, композитори. Тепер їх нараховується 75 чоловік (в т. ч. 17 членів НСПУ). А Феська, бачите, що плете!

А літературну премію “Гілка золотого каштана” одержали окремі члени ЛВУАП у Києві (їх спеціально викликали до столиці). Її одержали: член НСПУ і УАП поетеса і прозаїк Марія Вакалюк-Дорошенко, до речі, у 2001 році їй було вручено нагороду Західного оперативного командування “Медаль за заслуги”, поет і прозаїк, полковник у відставці Віталій Микульський, поетеса, кандидат педагогічних наук Лідія Шевело, Заслужений журналіст України, член НСПУ і УАП Василь Тарчинець, член УАП, прозаїк, полковник у відставці Степан Куц.

Це ж якою треба бути глухою і сліпою бовдуркою, щоб спаплюжити такі світлі і виболені рядки поетеси: “Мене в могилу тягне світ гіркий?” Справді інтелект Феськи –так званої авторки – “нижче плінтуса”!

Ось як Феськи люблять свою Батьківщину! Замість того, щоб підтримати людей, які в цей гіркий час зміцнюють незалежну Україну своїм гарячим поетичним словом, патріотичною піснею, активною боротьбою з її недругами, вони готові за “неправедні срібляники” очорнити, спаплюжити всіх і вся... І чи не отакі Феськи в свій час на той світ загнали великих, світового значення майстрів слова – Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова. Такі людці передчасно звели в могилу нашого Кобзаря генія Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Василя Симоненка... Прошу надрукувати у Вашому часописі.

член Національної спілки письменників України

Все почалося з того, що в часописі “Український шлях” за 3 – 9 жовтня 2002 року, на сторінці 11-й було опубліковано кореспонденцію Ярослава Тимчишина “Музею визвольної боротьби бути!”, в якій автор настирливо рекомендує владі Львова забрати Будинок Офіцерів (БО) ЗахОК в наших армійців і передати громаді міста для створення Музею визвольних змагань.

Я особисто знаю пана Тимчишина. Він справжній патріот України, любить дивитися правді в очі. Але ця його кореспонденція змусила мене, як журналіста, задуматись: чи має рацію мій добрий знайомий. Адже в БО провадиться велика ідейно-виховна робота щодо збагачення знаннями воїнів Західного оперативного командування з історії України, її визвольних змагань проти всіх зайд, які зазіхали на нашу неньку Україну.

Музей визвольних змагань у Львові потрібний, але не за рахунок Української Армії. В нашому стольному місті є чимало приміщень для згаданого музею – це колишній музей В.І. Леніна (найкращий варіант), порожні приміщення кількох львівських кінотеатрів, де можна було б помістити музей визвольних змагань.

Звичайно, кореспонденція Ярослава Тимчишина викликала в мене здивування: як же може бути так, що незалежна держава Україна існує більше десяти років, а тих, хто віддав за неї своє життя, не можемо належно пошанувати. І ще більший подив викликає те, що ті “патріоти” (свідомо чи не свідомо) перетягують ковдру з хворої голови на здорову?

На згадану кореспонденцію Ярослава Тимчишина я не відгукнувся: гадав – у Львові є патріотичні мужі, які поставлять крапку над “і”. А коли 20 березня 2003 року газета “Молода Галичина” опублікувала статтю “невідомого” автора, серце защеміло. Цей так званий автор пише: “Час від часу виринає у пресі розмова про Народний дім, в якому зараз розмістився Будинок Офіцерів. Громадськість вимагає повернення його громаді міста, котра колись збирала кошти на його спорудження. Тим більше, що в приміщенні теперішнього Будинку Офіцерів знайшли притулок не тільки кінотеатр, а й купа різних фірмочок”.

Після прочитання цієї статті таємного автора я поцікавився, що то за “фірмочки”, хто ж наживається в Будинку Офіцерів. І довідуюсь, що в Будинку Офіцерів постійно на безоплатній основі діють:

1. Львівська обласна організація “Просвіта”;
2. Львівська обласна організація Спілки офіцерів України;
3. Військово-патріотичний клуб творчих зустрічей “Голос”;
4. Міжнародна українська спілка учасників війни;
5. Університет українознавства;
6. Бібліотека на сто тисяч примірників;
7. Курсова мережа на 23 гуртки (випускає щорічно 1500 фахівців);
8. Творчі колективи “Сузір’я”, “Леополіс”, “Феміан”, “Червона калина”, “Сяйво”, дитячий хореографічний колектив “Радість”, хор ветеранів другої світової війни;
9. Дитячий вокально-хореографічний ансамбль ОУН;
10. Постійний представник – кореспондент газети “Народна Армія” тощо.

Будинок Офіцерів постійно надає можливість безкоштовно проводити збори братству ветеранів ОУН-УПА, Львівському обласному відділенню української спілки в’язнів – жертв нацизму, ветеранам другої світової війни, ветеранам війни в Афганістані, громадським організаціям патріотів України, проводить зустрічі з діячами науки і культури, вечори поезії, концертні виступи обласного товариства “Просвіта” та ін.

Ось вам, шановний авторе з “Молодої Галичини”, ті “фірмочки”, про які чомусь не спромоглася написати газета.

В оренду здано 36,2 % загальної площі БО, в тому числі й під кінотеатр, який відповідає сучасним вимогам. Його діяльність спрямована на культурне обслуговування як військовослужбовців, так і мешканців міста.

За рахунок оренди відремонтовано перший і другий поверхи, санвузли, провадиться ремонт фасаду БО ЗахОК.

Творча та господарська діяльність колективу БО сприяє поповненню державного та місцевого бюджетів – щорічно на 84 тисячі 113 гривень.

То де ж той кримінал, про який так настирливо пише “Молода Галичина”?

І ще одне. Згадана газета пише, що в БО звила собі гніздо “самодіяльна Українська Асоціація письменників, котра об’єднала маловідомих в літературі осіб, а точніше графоманів...” Очевидно підпільний автор не знає, що в 28 країнах світу існує ця Асоціація письменників. Існує вона і на Україні. Львівське відділення заснували письменники НСПУ – покійний Євген Куртяк, Голова Львівської організації НСПУ Левко Різник, секретар Міжнародної організації письменників, член НСПУ Юрій Кирилов та інші. Президентом Української Асоціації письменників (УАП) є член президії НСПУ Володимир Югов. На Україні нараховується понад 500 членів УАП. Дипломом і медаллю “Гілка золотого каштана” нагороджено 26 членів УАП, в тому числі – члени НСПУ Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Володимир Канівець, а з львів’ян – члени НСПУ Марія Дорошенко, Заслужений журналіст України Василь Тарчинець. Цей диплом і медаль одержали члени УАП Лідія Шевело, Віталій Микульський, Степан Куц. Членами Львівського відділення УАП є відомі письменники, члени НСПУ – Левко Різник, Павло Федюк, Микола Кондратенко, Ангеліна Буличова, Юрій Кирилов, Володимир Радовський та інші, члени НСЖУ – Наталія Балюк, Анатолій Архарів, Степан Куц, Василь Тарчинець, Алій Лехницький, Іван Сало та інші. У Львівському відділенні – понад 70 членів. До речі, Марія Дорошенко впродовж 42-х років працювала редактором, завідуючою редакцією художньої літератури у Львівському державному видавництві “Каменяр”. У свій час вона готувала до друку видання творів багатьох письменників, декотрі з них пізніше стали лауреатами державної премії ім. Тараса Шевченка. Редагувала твори Ірини Вільде, Володимира Гжицького, Романа Лубківського, Романа Федоріва, Григорія Тютюнника та інших. Видала чимало прозових, поетичних творів. Переклала на українську мову кілька повістей, романів, віршів багатьох зарубіжних авторів. Її творчість високо оцінена в пресі.

Працюючи в редакції Львівського радіо, я мав можливість ближче познайомитись з творами Лідії Шевело, Віталія Микульського, в яких висвітлено великий патріотизм українців у різні часи.

Віталій Микульський, полковник у відставці, видав дев’ять поетичних і прозових книг, які одержали високу оцінку в пресі. Про них писали професор з Одеси Панас Данилко, Левко Різник, Микола Петренко, Роман Качурівський, Павло Федюк, Ангеліна Буличова, Володимир Яковенко та ін. 75 його віршів покладено на музику (композитори – професор Віктор Камінський, Віра Євтушек, Галина Мартиненко, Зінаїда Мерцедина). Їх виконують відомі співаки і співачки України. В його повісті “Сектор № 3” показано тих, хто, не шкодуючи свого здоров’я, рятував життя людей під час Чорнобильської трагедії. Цей твір документальний. Він про тих, хто боровся за життя інших і сам, одержавши смертельні дози нуклідів, пішов у вічність. Лише за це перед паном Микульським треба низько схиляти голову, а не обзивати плюгавим словом “графоман”.

Звільнившись у запас, полковник Віталій Микульський з головою поринув у громадську роботу. Він очолює Львівське відділення УАП, яке допомагає молодим воякам пізнати світ української культури , поглибити знання української мови, літератури.

Хай ті, хто ратує за те, щоб віддати БО під Музей визвольних змагань, завітає у вихідні та святкові дні до цієї величної установи. Тут він побачить гурти дітей різного віку, які відвідують потрібні їм гуртки, тоді не буде підніматися рука “майструвати” такі пасквілі на Будинок Офіцерів ЗахОК, на людей, які віддають серце корисній справі. Адже діти, з якими працюють тут кваліфіковані майстри з багатьох ділянок культури, освіти, – наше майбутнє. З них, можливо, виростуть захисники нашої Вітчизни. То чи ж варто справу виховання дітей у цьому закладі рубати під корінь. Ми вже досить наламали дров у своїй державі. Пора припинити міжусобиці, а, закачавши рукави, працювати для загального добра. Не шукаймо ворогів, не каламутьмо воду, яку мусимо пити. А ще варто задуматись над тим, хто і навіщо каламутить цю воду?

Пане Шостак, прошу надрукувати мою статтю в газеті “Молода Галичина”.

Семен Брухаль,
член НСЖУ з 1968 року, відповідальний секретар
головного Проводу міжрегіонального об’єднання
“Організація Патріотів України”.

КОМУ Й ЧОМУ ВИГІДНО ЗНИЩИТИ ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРИ

Напевне, усім львів’янам відомий колишній Народний Дім, а нині Будинок офіцерів Західного оперативного командування, що на вулиці Театральній, 22. Тут розміщений “кінопалац” – чи не єдиний у Львові кінотеатр, який працює з повною віддачею. Але майже ніхто не знає, що впродовж останніх років точиться боротьба за це приміщення.

Повернімося до історії. До 1948 року на цьому місці стояв будинок, де містився перший Львівський університет. Під час революційних подій 1848 року будівля згоріла, університет був перенесений у приміщення колишнього виховного закладу на вулиці св. Миколая (нині вул.. Грушевського). Цісар Франц-Йосиф розпорядився віддати руїни львівським українцям, і в 1851 році вони збудували на їхньому місці Народний Дім. У ньому знаходилися різноманітні українські товариства, велика бібліотека, зал для вистав і музей.

У дні Листопадового чину 1918 року в Народному Домі розмістився Український Військовий Генеральний Комісаріат, тут же діяв і штаб збройного повстання проти австрійської адміністрації Галичини. Отже, нинішній Будинок Офіцерів, минаючи часи польської, німецької та радянської окупації, цілком логічно перейшов у спадщину від вояків, що здобували й боронили Західноукраїнську Республіку, сучасним Збройним Силам незалежної України.

Сьогодні ж знайшлися “патріоти”, які виступають за виселення БО ЗахОК і повернення йому статусу Народного Дому, що служитиме народові України. Дозвольте запитати вас, панове, за що ви списи ламаєте? Невже Будинок Офіцерів українського війська служить інтересам Сполучених Штатів Америки, Китаю чи Росії? Ні, він активно працює на благо народу України, його армії, сприяє патріотичному вихованню цивільної та військової молоді. Будинок Офіцерів – не кастова установа – його двері відчинені для кожного громадянина, незалежно від його відношення до військової служби, релігійних та політичних переконань. Як і півтора століття тому, тут діють і одна з найкращих бібліотек Львова, і різноманітні гуртки, “Кінопалац”, уже вирішено питання про надання найкращого залу Будинку Офіцерів під Музей визвольних змагань українського народу.

А ви, панове, прагнете знищити одне з останніх вогнищ культури у Львові, який в усі часи славився своїми науковцями, митцями, музикантами й літераторами! Ліпше б ви спрямували свою негативну енергію на тих, хто проводить політику здебілювання власного народу, перш за все молоді. “Факти”, скажете ви! Прошу дуже!

Будь-якій владі (чи тоталітарній, чи “демократичній” на кшталт нинішньої) завжди впоперек горла стояв інтелігент – людина мисляча. Причина цього лежить на поверхні, але побачити її треба захотіти. Якщо людина мислить, то це означає, що вона аналізує й бачить хиби влади, а відтак – шукає виходу або способу вирішення проблем. Що робить злочинна влада? Тоталітарна – знищує інакомислячих фізично або, у кращому випадку, запроторює до табору чи до психлікарні. Тому й пливуть мудрі мозки за кордон, тому й стає все жалюгіднішим стан нашої науки, тому й фінансування культури таке мінімальне, тому державна політика спрямована на споювання власного народу. Порахуймо, скільки кабаків на сто метрів будь-якої з центральних вулиць Львова, та й не тільки Львова! На щастя, не в усіх нас витравили здатність мислити й аналізувати. Проведемо маленьке дослідження. Вартість горілки порівняно із совєтськими часами сьогодні істотно не змінилася, а ціна на хліб зросла в середньому більше, ніж у десять разів! Виникає питання: чому ж горілка не коштує тепер тридцять гривень? Відповідь проста – більше пийте, шановні співгромадяни, і менше думайте над побаченим і почутим.

Молодіжна політика є аналогічною. Мета – така сама! Значна частина молоді, на превеликий жаль, має в душі культурний вакуум, який стрімко заповнює “попса”, тобто дешева, повна несмаку, низькопробна аудіо- та відеопродукція.

Ну як, панове “патріоти”, досить фактів? Можливо, ви маєте програму діяльності Народного Дому під вашим керівництвом? Якщо вона існує, то де ж – опублікована? Чи взагалі вона оприлюднена?

Не треба бути великим фантазером, щоб передбачити перебіг подій. Ось один із неймовірніших варіантів.

Нові “господарі”, не маючи коштів на ремонт і облаштування свого нового надбання, а також чітко визначеної програми його діяльності, через 1 – 2 роки “приватизують” престижний будинок у центральній частині міста і (варіант на вибір) а) продадуть, б) передадуть приміщення комерційним структурам, які негайно зроблять із нього “Центр відпочинку українського народу”.

А тепер повернімося до нинішнього Будинку Офіцерів. Раз переможуть “патріоти, то” він мусить бути переведений на територію Військового інституту при Державного університету “Львівська політехніка”, що на вулиці Стрийській. Як уже зазначалося вище, двері Будинку офіцерів відчинені для кожного. Тут проводяться організовані колективом БО ЗахОК творчі вечори львівських діячів культури, працює університет народознавства, видавництво “Плай”, що випустило 40 книжок. Тільки читачів бібліотеки за день проходить 70 чоловік.

Шановним “патріотам” і можновладцям, що їх підтримують та заохочують, слід знати, що територія військового інституту, як і територія будь-якої військової частини є режимним об’єктом, вхід до якого без спеціальної перепустки заборонений. Отже, діяльність Будинку офіцерів обмежиться тільки особовим складом інституту, а решті громадян – зась! Тисячі книжок бібліотеки, серед яких є унікальні видання, стануть недоступними для львів’ян і будуть гнити в затоплюваному напівпідвальному приміщенні, яке планується віддати під бібліотеку!

Дуже потрібно, щоб у цьому питанні сказали своє вагоме слово командувач військами Західного оперативного командування та його заступник із виховної роботи, які б надали серйозну підтримку в організації гідної роботи Будинку офіцерів. Адже вони – не останні люди в нашому війську, і їхню думку повинно поважати як цивільне, так і військове керівництво.

Якщо темні сили переможуть, і вогнище культури буде знищене, львівська інтелігенція вважатиме цей учинок ганьбою влади. І, звичайно, він стане надбанням засобів масової інформації, які донесуть цю ганьбу до прогресивних людей в Україні й діаспорі.

Я вирішила проаналізувати творчість Юрія Винничука. Скажемо прямо, читати весь той бруд, що написав цей автор, без брому неможливо. Це ж треба накопичити в собі стільки отрути, бути таким розпущеним, щоб так знеславлювати жінок, чоловіків. Вирішила для відгуку взяти його “найкращий” твір “Легенди Львова” (Львів, Сполом, 1999). На відміну від Винничука, прізвища його я не перекручую, не роблю так, як він, не висмикую з газети вірш чи рядок і не розвиваю на їх основі паплюження особистості.

Я детально прочитала його твір і тому обґрунтовано даю йому оцінку.

На обкладинці фото автора – перезрілої людини з затемненими за окулярами очима. Дивитися в очі читачам, якщо навіть із світлини, це значить говорити правду від щирого серця. А коли він говорить не те, що лягло на серце, а те, що від нього хочуть почути владні структури, то й очі треба зажмурити, бо в них світитемиться брехня.

В анотації до книги читаю: “Юрій Винничук – письменник і журналіст найширшого діапазону, від книг і статей, що викликають скандал, до модерної прози”. Далі йде вихваляння творів Винничука, в яких він – і “дослідник, і творець унікальної львівської говірки”.

Багато його творів присвячено збоченому сексу, кав’ярням, рестораціям, пиву й горілці. В цьому плані у нього є чому повчитися. Але це окремий розділ дослідження його творчості.

На обкладинці написано, що “автор і видавництво “Сполом” щиро дякують – за підтримку – міському голові п. Василеві Куйбіді”. Як віддячив Винничук панові Куйбіді? А просто... в Київському журналі “Книжковий Клуб плюс” обізвав його графоманом. Куйбіда – член НСПУ... Тож “великий” письменник кинув камінчик у город цієї організації. Може, тому, що львівські письменники за твори, які “нижче плінтуса”, не хотіли бачити його в своїх лавах. Це ще не все. В своїх опусах він нападає на відомих авторитетних людей, звинувачуючи їх у невідомих їм гріхах. Так, він звинуватив і образив у своїх статтях відомого письменника, члена НСПУ, доктора філологічних наук, професора Степана Пінчука. Ю. Винничук написав у одній з газет, що Степан Пінчук – колишній член Комуністичної партії, а тепер не зізнається в цьому, а поводиться так, ніби й не бачив тієї партії. Степан Пінчук, прочитавши цей наклеп, зібрав потрібні документи, які свідчили, що він ніколи не вступав до компартії, і подав Винничука до суду і виграв судову справу. Три роки розглядалася ця справа. Винничук уникав судових засідань. Коли суд повідомив, яку суму грошей підсудний мусить сплатити за наклеп, Юрій Винничук приніс з редакції, де він працював, довідку, в якій зазначалась сума його заробітку – всього (як на гривні) двадцять гривень. Винничуку довелось виконувати судове рішення: сплатити грошову суму на користь Степана Пінчука за приниження честі і гідності. Але це нічому не навчило “пана” Винничука.

Не можу не згадати, що про Вінничука говорять люди у Львові. Куди він пересилився з міста Івано-Франківська, де він закінчив педагогічний інститут і де вперше оженився. Незадовго в нього народився син ( якому тепер понад двадцять років). Але батько скоро забув про нього. У Львові оженився вдруге з художницею Христинею (член спілки художників України). Прізвище її Абрагамовська. Невдовзі народився син Роман. Але Юрій Винничук не приніс сім’ї Абрагамовських щастя – Юрію Романовичу та Анні Іванівні, тим більше своїй молодій дружині, яку він принижував. Дійшло до того, що Абрагамовські вирядили його зі своєї квартири.

Винничук розлучився з Христиною, і вона невдовзі поїхала за кордон шукати щастя собі і синові Романові.

Довелося Юрію Винничуку найняти собі квартиру в одних людей. Але скоро вони вирядили його зі свого житла. Він пішов до Христининих батьків і віроломно вселився в їхню квартиру, поки собі десь знайде іншу. Насилу видворили його батьки колишньої дружини.

Згодом він одружився втретє – появилися нові діти. Хтозна, як вони почувають себе у такого татка.

Христина (його друга дружина) виховує сама Романа за кордоном – він учиться в коледжі, йому сповнилося 19 років. А татко, Юрко Винничук, займається літературними плітками. Хіба він може чомусь доброму навчити людей? Вигадує легенди, бо своїм життєвим прикладом не може похвалитись.

Йшли роки!.. А цей, так званий, батько вже й забув, що десь у світі є його сини.

Отакий-то батько і муж цей “великий” український письменник, який у своїх книгах повчає людей, як треба жити. “Письменник – широкого діапазону”! Так пишуть про нього підлизи-критики. Багато гріхів на душі цієї антилюдини. Так, йому є про що писати.

Ось ще один приклад Винничукової “порядності”.

Коли у 1980 році вийшла у світ повість Марії Іванівни Вакалюк-Дорошенко “Бар’єр”, цей “митець” від літератури раптом завітав до Львівського видавництва “Каменяр”. Він уже не вперше бував тут зі своїми друзями. І раптом заглянув (сам один) до редакції художньої літератури, яку тоді очолювала Марія Іванівна. Члени редакції звернули на нього увагу. Він привітався з усіма від порога, і раптом несміливо підступив до стола завідуючої. Відразу схилився над ним і прошепотів: “Я знаю, що не так давно вийшла ваша повість “Бар’єр”. Я вже купив її собі і прочитав. Вирішив написати на неї рецензію: повість мені дуже сподобалась”.

Марія Іванівна здивувалась: “А чому ви кажете мені про свої плани? – усміхнулась вона. – Та ви сідайте на стілець. Чому схилилися над столом?

Винничук сів. “Молодий ще хлопець, не знати, де він учиться, – пролетіла думка в її голові. – Сміливий, самовпевнений”. – і вона здивовано сказала: “Той, хто хоче про щось писати, ні з ким не радиться, тим більше, якщо йдеться про рецензування... чиєїсь книги...” Вона глянула у Винничукові очі. Потім схилилась над рукописом і коротко сказала: “Воля ваша... писати чи не писати. Я, як автор книги, не буду вам замовляти рецензії на власний твір”.

Винничук засовгався на стільці і почав знову пошепки: “Я хотів би це зробити...”

Марія Іванівна стиснула плечима і знову глянула на нього. Відтак промовила: “Ваша воля”.

...Минув якийсь час, – і рецензія Юрія Винничука появилася в газеті “Львовская правда” під назвою “Люди землі”. Про це їй сказала видавнича секретарка, яка розбирала пошту і вгледіла цю статтю. Марія Іванівна швидко прочитала рецензію. Винничук хвалив її. Але під цією похвальбою щось таїлося. І її почуття не перейшли в радість.

І раптом рецензент Юрій Винничук знов появився в редакції художньої літератури видавництва “Каменяр”.

“Доброго дня вам, Маріє Іванівно, – усміхнувся він. – Читали рецензію?” – підступив до стола, за яким працювала завідуюча. – “Читала, ви схопили ідею мого твору, – але нащо було так розхвалювати?”

Винничук усміхнувся і знову був схилився над столом, але, мабуть, згадав перший свій візит до Марії Іванівни, коли вона запропонувала йому сідати на стілець для відвідувачів, а не стояти зігненим над столом, і сів на своє місце. І все-таки головою потягнувся до неї, прошепотів: “Маріє Іванівно, я прошу вас допомогти мені влаштуватися редактором у відділі художньої літератури”.

Зрозумівши все, жінка отетеріла від слів Винничука і відповіла йому так, як би кожний завідуючий відділу відповів: “Прийомом на роботу і звільненням з неї займається директор установи. Тож підіть, будь-ласка, до директора видавництва “Каменяр”. Якщо в нашій установі є вакантні місця, то він, вивчивши ваші спеціальні можливості, візьме вас на роботу. Поговоріть з ним”.

Винничук, зітхнувши, сказав: “Дякую”, – і подався до виходу.

...Через кілька днів Марія Іванівна сіла у трамвай № 2, щоб добратися додому на обід. Раптом здивувалася: віч-на-віч зустрілася з Юрієм Винничуком – він сидів біля вікна. Вона привіталася з ним, а він мовчав, як скеля непорушна, а потім повернув обличчя до вікна.

Марія Іванівна все збагнула і подумала: “Мабуть, Юрій Винничук був у директора – і той сказав йому, що вакантних місць у редакції художньої літератури нема”.

...Від тої пори й досі де б у пресі не появилося прізвище Марії Вакалюк-Дорошенко, Юрій Винничук охаює його, як тільки може, в тій чи іншій газеті чи журналі.

Видавництво “Сполом” видало книгу Юрія Винничука “Легенди Львова”в добрій обкладинці, на офсетному папері. Поліграфія і оформлення гарні. Об’єм – понад 250 сторінок. Але заглянемо в текст анотації: “Львівські відьми, чорти, водяники, скнилівські мудрагелі та сьвірки населяють цю книгу... Давній казковий Львів українців, поляків, євреїв, вірмен та інших народів постає перед нами як унікальне явище світової літератури, джерело багатющого міського фольклору та життєрадісного гумору”.

Чи воно так? Кого і чого повчає цей автор? Може вона виховує свідомого національного патріота чи творця матеріальних і духовних благ. Ні! Давайте розберемося. Легенда – це народне сказання чи оповідання про якісь події чи людей, оповите казковістю, фантастикою. Але, прочитавши книжку, розумієш, що вся казковість у Винничука надумана, взята зі стелі чи з книг інших авторів. В своїх легендах Винничук зациклюється... на статевих органах. Як відомо з медицини, про це думають люди, які в цьому мають вади. Ось одна з його легенд на цю тему. Називається вона “Меч і піхви”.

“З галасом і гуркотом увірвався до короля боярин Корнило. За руку він тримав якогось переляканого юнака і репетував не своїм голосом.
– Що сталося? – здивувався король. – Чи ти не знаєш, як себе слід поводити в королівських палатах?
Боярин штурханув юнака на підлогу так, що той упав на коліна.
– Нехай признається, що зганьбив її і я вб’ю його! Нехай тут перед всіма признається!
– Зачекай. Кого він зганьбив?
– Мою доньку!
– Маєш на те докази?
– Які ще докази? Нині вранці я спіймав їх на гарячому! Ніжилися в постелі!
– Ну, тоді я не розумію твого гніву. Чому б тобі їх не вженити? А я й сватом буду.
– Нізащо! Ніколи! Тільки меч нас розсудить! – пінився боярин. – Він учинив наругу!
– Меч? – перепитав король. – Добре. Ось тобі меч.
Він подав бояринові меча, а сам узяв у руки піхви.
– Вклади свого меча у піхви.
Та тільки хотів боярин це вчинити, як король – раз – і повернув піхви другим боком.
– Королю! – вигукнув боярин. – Як же я вкладу меча? Ти не даєш мені!
– Ось так би й донька твоя могла зробити. Якби не хотіла, тоді б і не дала. А як дала, то не кричи про наругу. Можеш тепер хіба обох їх убити, бо юнак цей завинив не більше неї.
По тих словах король підвів хлопця з колін і сказав, аби той пішов до своїх батьків і сповістив їм про весілля та що король сам за вгощення подбає.
Юнак чкурнув щодуху, ледве гамуючи радість, а боярин посопів-посопів, та врешті визнав, що король справедливо розсудив, і поплентався додому, щоб доньку і дружину потішити”.

Воно то й добре (може у “Декамероні” підгледів), але для чого галичанам ця пропаганда сексу. Пише автор, як садівник підглядав за голими жінками, як вдовичка потягла героя легенди до суду за ґвалт, як Омелько ділив яйця... чоловічі і... одне куряче і таке інше. “Добрі легенди” – нічого собі.

Усі легенди Винничука – це переспів на галицький лад казок і фантазій відомих давніших і сучасних письменників. “Чим би дитя не тішилось, аби не паплюжило. Все-таки ж читати і переосмислювати твори знаменитих і відомих авторів – це також праця”, – сказав одного разу відомий сучасний письменник.

Всі герої легенд – люди не науки чи мистецтва, не інтелігенти чи робітники й селяни, а якісь лиходії, хитрюги, злодії. Всі вони тільки те й роблять, що обдурюють один одного, брешуть один на одного та вигадують різні нісенітнеці. Галичани, поляки, вірмени, жиди, цигани – як правило, це відьми, чорти, духи, водяники та інші сьвірки – населяють книжку. Що вони доброго роблять людям? Нічого! Вони антилюди, як і сам автор.

Всі легенди написані на один кшталт, одноманітні, схожі одна на одну. Створені Винничком картини, герої не викликають емоцій. Читаєш – і хочеться спати. Можна використовувати їх замість снотворного.

Чи можна їх назвати художніми творами, – які відображають дійсність, змальовують образи, які допомагають читачам пізнати життя тієї чи іншої епохи? Як видно з легенд, автор цього не розуміє. Якою сокирою він їх стругав – невідомо. Але те, що вона тупа – відразу видно.

Я вже писала в “Передньому слові”, що мова повинна бути літературною. Процитую легенду “Історія з панною”... Чи зрозуміє її читач, який живе в Криму чи на півдні України?

“Чи вповідав я вам про ту кобіту? Як то яку? Ну, добре, всьо спочатку. Йду я си вулицею святого Петра і бачу, жи переді мною шльопає така фігурова цізя, аж ми в шкарпетках зимно стало. Сама! Ввечері! Який би я був кавалір, аби цізю до хати не провів? Ну, я си так до неї підбіг і кажу:
– Де то так панянка загуляла, жи сама сі вертає? Може, би я вас провів?
А вона каже:
– Дуже прошу.
І повертає лице до мене. Матко свята! Не повірите! Лиця в неї не було. Ні вочей, ні носа, ні вуст – ну ніц!
Я подумав, жи здурію. Закляк на місци. А потвора помахала мені білою як папір ручкою і в браму цвинтарну звернула.
Стою я так якусь хвилю і чую, як зуби клацають. Коли дивлюсь, їде бричка. А на бричці фірман в капелюсі звісив голову і куняє. Я до нього:
– Слухайте, прошу пана, яке чудо я бачив! Кобіта без лиця! Ні вочей, ні носа, ні писка, ні вух – ніц нема!
– Шо ви таке вповідаєте! – каже той візник і підводить голову.
Матко свята! Глянув я на него і вкляк. Хлоп не мав лиця. Ні вочей, ні носа, ні писка. Бричка звернула в ту саму браму, а я півгодини стояв, як вкопаний”.

Специфіка мови художнього твору полягає в тому, що вона мусить образно розкривати зміст літературного твору. Винничук же вживає такі слова які, навпаки, затуманюють його. От хоч би такі, як “прангер”, ”парсуна”, “ругар”, “гиндичка”, “примівка”, “почіхав”, “недорайда” та цілий ряд інших, яких не зрозуміє пересічний читач.

В анотації до книги “Легенди Львова” написано, що ця вона “джерело багатющого міського фольклору та життєрадісного гумору”. Все це притягнено до твору на штучному канаті і не викличе усмішки в читача. Навпаки, хочеться відразу закрити книгу, збутися її, як мари.

Цікаво, з яких джерел витягнув автор фольклор – народну творчість. Хіба ці опуси є народною творчістю? Надумані, взяті зі стелі, вони далекі від неї. А “життєрадісний гумор”?.. Так, гумор є. Проте я назвав би його чорним гумором. Може, і є читачі, яким потрібний чорний гумор, але відсоток їх – незначний. Не видно, що автор уміє малювати події у комічному плані, спрямованому на викриття людських вад.

Сучасній галицькій молоді не потрібні ці словесні викрутаси, якими Винничук хоче її годувати. Хай би він побував у її оточенні і заговорив там мовою з “сіканням” та “сяканням”, то ці молоді люди подивилися б на нього як на людину, у якої не всі дома і, знизавши плечима, постаралися б піти геть з його компанії. А що вже казати про читачів інших областей України?! Ні змісту, ні нормальної лексики нема у його творах! А ще насмілюється критикувати людей, які стоять на твердому літературному підґрунті.

ЗМІСТ

Переднє слово
Василь Мартинов
Юрій Винничук

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний № 1.
Офсетний друк. Друк. Арк.. прив. 2,2.
Замовлення № 2. Наклад 250 прим.

ПАПЛЮГИ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

ПАСКВІЛЬ ЯЗИКАТОЇ ФЕСЬКИ

ЗМІСТ